Інтерв'ю Міністра освіти і науки Сергія Квіта газеті "Освіта України" від 27.06.2014

Сергій Квіт: Сподіваюся, що нині ми зможемо здійснити системні реформи

Серед кадрових призначень, які стали однією зі складових української Революції гідності, тільки одне, здається, було схвалене суспільством одностайно – це призначення Сергія Квіта Міністром освіти і науки. І перші сто днів діяльності міністерства за його керівництва довели, що сподівання освітян – небезпідставні.

Спілкуючись із «Освітою України» Сергій Миронович розповідає про необхідність підвищення заробітних плат і люстрацію в освітній системі, про майбутні шкільні підручники, цьогорічні держзамовлення та багато іншого, що хвилює нині освітянську спільноту.

– В освіті як стратегічному напрямі розвитку життя будь-якої успішної країни важливими є наступність і послідовність. Чи є в України глобальна можливість проводити тривалі реформи? Як перейти від «точкового» реформування до планомірних змін?

– Мушу визнати, що в Україні довгострокових перспектив сформульовано не було. В освітній галузі ми переважно «гасили пожежі» – активно реагували на проблеми, що виникали. Але обставини ці не аналізувалися, і системна робота практично не проводилась. Ось приклад того, що ми не працювали на перспективу: зареєстрували багатенно вищих навчальних закладів, які, по суті, не є вишами, бо не дають належної якості освіти.

СКЛАДОВІ РЕФОРМ

Я сподіваюся, що нині ми зможемо провести системні реформи. Першочергові з них – ті, що стосуються вищої освіти. Ми докладаємо всіх зусиль, аби Закон «Про вищу освіту» був прийнятий у другому читанні й запрацював. Його провідна ідея – університетська автономія, інтеграція науки і освіти та особливий підхід до контролю її якості. Ключове поняття: реформа вищої школи – це реформа самого університету. В усьому світі університет сам дає собі раду. Але для цього він повинен мати інструменти фінансової й організаційної автономії.

На відміну від вищої, середня школа не має можливості давати собі раду сама. Реформи середньої школи повинні відбуватися одночасно з підвищенням заробітної плати її працівникам. Якщо цього не буде, то внутрішні структурні зміни і раціоналізація певних процесів не дадуть середній школі тих результатів, які вони дають вищій школі. Проте сьогодні держава не має на це коштів. Адже цей рік – надзвичайний: іде війна, бюджет пограбований на 100 мільярдів доларів.

Третя складова структурних системних змін – це реформування наукової галузі. Вона повинна інтегруватися з вищою школою. Нині фінансування наукової галузі відбувається в такий спосіб, що кошти на дослідження розпорошені по різних відомствах. Навіть немає чіткого обліку, на що вони витрачаються, і може траплятися, наприклад, дублювання, коли кошти виділяються з різних джерел на ті самі теми, на схожі дослідження. Але всі зрушення у сфері наукових досліджень можливі лише за умови проведення успішних економічних реформ.

– Люстрація – одна з вимог, яку ставив Майдан перед владою. Чи очікує люстрація систему освіти?

– Слово «люстрація», в принципі, у нас позбавлене конкретики. Ми маємо досвід, який регламентувався законами про люстрацію в пострадянських країнах, і були більш-менш радикальні закони. Люстрація – це оприлюднення інформації про людину, яка йде на державну службу, з позицій, чи вона співпрацювала з тоталітарним режимом, спецслужбами, чи винна в чомусь перед своїм суспільством і народом. Ми цей час втратили.

Значною мірою наші проблеми зумовлені тим, що держава стала називатися інакше – не УРСР, а Незалежна Україна – але, по суті, це була мімікрія. Ми мали УРСР під іншою назвою і не проводили реформ. Ми не засудили комунізм, не прийняли закон про люстрацію. А комунізм за своєю злочинною суттю – це те саме, що нацизм, це ідеологічна основа для тоталітарної системи.

У Росії комунізм також не був засуджений, і зараз це вилилося в те, що ми бачимо в обличчі путінського режиму. Це – агресивна держава, яка котиться в тоталітаризм і має державну ідеологію, яка корелює з тим, що нам відомо з історії про нацизм. І відбувається це через те, що свого часу не було процесів люстрації і засудження комунізму як ідеології.

В Україні на офіційному рівні цього також не було, але в нас це відбулося само собою, в реальності. Ми маємо дві революції, які перемогли, маємо активне громадянське суспільство. У нас відповідних законів нема. Як я буду проводити люстрацію як міністр, якщо не можу спиратися на закон? Тому тут я значною мірою дію не тільки як міністр, а й як громадянин.

Коли ми говоримо про освіту, люстрація – це частково ідеологічна річ. Деякі люди сьогодні хочуть обіймати посади в нашій системі освіти, але водночас вони мали відношення, наприклад, до ідеологічної боротьби проти України. Ще один наш вимір люстрації – це причетність до корупційних і злочинних фінансових схем, які були в освітній системі. Ми спів­працюємо з прокуратурою і СБУ, вже багато чого виявили. Сподіваюся, що найближчим часом суд у цьому розбереться.

ПИТАННЯ 12­РІЧКИ НИНІ НЕ Є АКТУАЛЬНИМ

– Будь­які системні реформи не будуть легкими для суспільства. Адже не всі підтримують, скажімо, 12­річну освіту. Чи буде політична воля проводити непопулярні рішення?

– Міністерство освіти і науки повинно проводити роз’яснювальну роботу і серед депутатів, і серед журналістів, а також обов’язково розмовляти з освітянами. Адже є специфічні питання, невідомі широкому загалу, котрий здебільшого послуговується стереотипами. Інколи вони правильні, але частіше – хибні. Треба більше спілкуватися з людьми, роз’яснювати певні речі.

Питання 12­річки сьогодні не є актуальним. Але якщо ми хочемо бути європейською країною, то в нас повинна бути дванадцятирічна середня школа, бо тоді наша система освіти буде корелюватися з європейською. Але для того, щоб ввести 12­річку, треба говорити про кошти, які держава може вкласти в середню школу. Цей підхід вимагає зовсім іншого рівня матеріально­технічного забезпечення.

Однак у нас нині є набагато важливіші питання. А на цю тему ми повинні вести діалог, проводити конференції, виробляти спільне бачення з освітянами, політиками, громадськістю.

До речі, хочу нагадати, що цей дванадцятий рік навчання нікуди не дівся, він був перенесений на дошкільну освіту, а там – покинутий і забутий.

– Нещодавно Верховна Рада України ввела мораторій на закриття сільських шкіл. Мовляв, це сприятиме розвит­кові освіти в селі та захистить школи в сільській місцевості від загрози ліквідації...

– Мораторій на закриття шкіл, лікарень – це, на жаль, популістські кроки. Такі школи не можуть бути якісними, а це означає, що діти там не одержуватимуть належний рівень освіти і їм буде складно вступати до університетів. За останні кілька років значно скоротилася кількість учнів, а чисельність учителів залишилася тією самою. На це не можна не звертати увагу.

Такі кроки свідчать про неможливість або небажання проводити реформи. Хочеться вірити у варіант неможливості, коли ми не маємо достатньо коштів. Але треба шукати шляхи, формулювати концепції, в який спосіб ми будемо вирішувати це питання. Як мінімум, в одному селі району мають бути сучасна велика школа та добре оснащена лікарня. А не так, як нині – в кожному селі школа, що не має жодних перспектив, і пародія на фельдшерсько­акушерський пункт. Також повинні бути транспорт і хороші дороги. Тоді ми скажемо, що всіх забезпечили: вчителів – навантаженням, а дітей – якісною освітою. Але для цього треба зробити реальні кроки і витратити реальні кошти.

Мораторієм ми тільки ховаємо цю проблему. Рано чи пізно вона перед нами постане, але в надзвичайно критичній формі. Тому, на жаль, я не можу стверджувати, що сам факт прийняття таких мораторіїв дає відповіді на ті виклики, які ставить перед нами життя.

З іншого боку, поки держава не має можливості втрутитися і змінити щось на краще, цей шлях може бути виправданий. Просто закрити і радіти з економії – теж не вихід. Це, скоріше, відтермінування вирішення проблеми.

– Чи буде міністерство практикувати проведення все­українських нарад? Одна така, стосовно Закону «Про освіту», відбулась нещодавно в міністерстві.

– Це була перша така нарада, присвячена середній школі. Ми хотіли почути, що найважливіше має бути в цьому законі з точки зору вчителів. Вона, до речі, була дуже неформальною.

Ці наради встановлюють двосторонній зв’язок. З одного боку, нам треба знати, що для людей найважливіше. З іншого, ми маємо донести до людей інформацію, яка є важливою і яку вони, можливо, не знають або не розуміють.

Я знаю, що саме ця нарада викликала неоднозначну реакцію в освітянському середовищі, адже там виступали в основному державні службовці. Ми спеціально не складали список запрошених і не планували виступи, але існує така процедура: коли міністерство запрошує, державні службовці завжди присутні. У нас так склалося, що вчителі, коли вони бачать своїх керівників, не хочуть бути активними. А між іншим, є багато висококваліфікованих голів обласних управлінь: у Донецьку, Луганську – чудові фахівці. Вчителям же, які не хотіли виступати, ми пропонували викласти свою думку в письмовій формі.

Ми й далі будемо проводити такі наради і намагатимемося робити їх більш демократичними. У будь-якому разі не повинно бути ніякої інформації, що не дійде до законопроекту. Ми тісно співпрацюємо з профільним комітетом Верховної Ради, зокрема, з головою комітету Лілією Гриневич, і я думаю, докладемо максимум зусиль, аби цей закон був на тому самому рівні, що й Закон «Про вищу освіту».

«ПРИДВОРНИХ» ВИДАВНИЦТВ НЕ БУДЕ

– Ще одне гостре питання сьогодення – підручники. Якою є позиція міністерства у цьому питанні, навколо якого відбувалися корупційні скандали?

– На сьогодні ми вже відмовилися від грифування підручників. У вищій школі віддали це вченим радам університетів. А в середній школі хочемо змінити чинну процедуру і дати простір для діяльності громадськості, професійних експертів, аби вони більше займалися і концепціями, і роботою з авторами та рукописами. Саме експертний колектив, а не державні службовці, має концептуально вирішувати такі питання. Але є питання юридичного статусу такого колективу. Адже експерти можуть тільки радити нам, а рішення приймає держава, тобто йдеться про те, на що міністерство повинно витрачати державні кошти.

Друге питання – які видавництва можуть друкувати підручники. Найближчим часом відбудеться спільне засідання з Українською асоціацією видавців та книгорозповсюджувачів. Будемо разом погоджувати і впроваджувати процедуру, за якою проводитиметься конкурс, а також як видавництвам можна буде брати в ньому участь.

Є ще питання відносин видавництв і авторів, насамперед стосовно авторського права. Саме тому ми не можемо відмінити ті конкурси, що вже відбулися. Право на певні підручники, котрі вже потрібно друкувати, мають видавництва, а не автор, який, якщо захоче, може піти видаватися до інших.

Процедура буде інакшою. Ніяких «придворних» видавництв не буде. Це і є нашою відповідальністю.

Я переконаний, що потрібен вільний ринок, аби люди могли вибирати між різними підручниками. Повинні бути книжки, що тільки апробовуються – спочатку видаються маленьким накладом, а потім «виходять» на велику кількість примірників.

– Планувалося, що в новому навчальному році за новими підручниками навчатимуться учні третіх і шостих класів. Що буде з книжками для шостих класів? Чи не станеться так, як у попередні роки, коли вчителі жартували про «підручник під ялиночку»?

– Сподіваюся, що книжки будуть видрукувані якомога швидше. Але, разом з тим, це ті підручники, що перемогли у різних конкурсах, оголошених раніше. Ми були поставлені перед фактом: або погоджуємося із цими конкурсами і вони друкуються вчасно, або ж не погоджуємося. А тоді діти не отримають підручник вчасно, що також є скандалом.

Видавництва вже мали авторські права на ці підручники та розпоряджалися ними. Конкурси відбулися легітимно, і ці книжки в них перемогли. Якщо ж ми відмовляємося від них – то чим замінимо? На заміну в нас немає часу...

Що ми зробили? Ми внесли зміни у тексти й усунули очевидні недоліки. Змусили видавництва зменшити кошториси й отримали певну економію – близько 12 мільйонів гривень.

Розумієте, головна корупція відбувається не тоді, коли держава перераховує кошти і видавництва звітують. Головна корупція – на першій стадії конкурсу, коли обирається саме видавництво, коли воно працює з автором. Ключовий момент, щоб не було корупції – у тому, як сама держава співпрацює з видавництвами, і який простір відводиться для фахівців, незалежних експертів. Повторюся, державний службовець не є фахівцем із кожного з підручників, він повинен відповідати за процедуру. І тут були порушення.

– Роз’яснюючи це питання, міністерство зазначило, що всі процедури були визнані законними, зокрема й тому, що ніхто їх не оскаржив. Але авторів, які подавали свої рукописи на конкурс, було багато. Як так сталося, що ніхто з них не подав до суду?

– Багато рукописів просто не віддали. Адже, зрештою, якийсь підручник може взяти регіональне видавництво і просто надрукувати як книжку, ніхто не може цього заборонити. Я вважаю, це частина злочинної схеми, що працювала у міністерстві.

До того ж, у нас немає такої практики – подавати до суду. Серед університетів одна тільки Києво­Могилянська академія судилася з Табачником. Тоді люди ці кроки не робили. Але сьогодні вони активніші. Зі свого боку ми заохочуємо це, показуємо, що революція принесла зміни. Іноді треба йти на конфлікт і відстоювати свої права.

– На зустрічі громадських експертів і авторів підручників останні казали, що у складності видань винні не вони, а державна програма...

– Я згоден із цим частково. Хороший автор все одно напише хороший підручник. Але оскільки це не звичайна книжка, вона повинна відповідати програмі.

Проблема наших програм не в тому, що вони перевантажені й діти змушені більше працювати, а в тому, що учні не встигають зацікавитися цими темами, зануритися у матеріал. Це те, над чим ми працюємо, і ми також будемо втручатися у зміст програм.

ЯКІСТЬ – ПЕРЕДУСІМ

– Як ми можемо побороти корупцію у середній та вищій школі? Можливо, адаптувати досвід Грузії у реформі правоохоронної системи зі знач­ним підвищенням зарплат?

– Не треба забувати, що Грузії спочатку дуже допоміг Захід, насамперед США. Грузія на той момент не мала можливостей підвищувати зарплату всій поліції, виходячи з власного рівня економіки. Але це – маленька країна. Україна – велика, і нашої міліції дуже багато. Нам у такий спосіб не допоможуть.

Що ж до адаптації цього досвіду – то тут є багато проблем, які виключають одна одну. Наприклад, молодим у вчительській професії дуже часто немає місця. Молодь хоче виживати й шукає заробітки, а вони в освітній галузі проблемні, тож серед молодих людей дуже велика плинність кадрів. З іншого боку, якщо колектив втрачає багато людей старшого віку, він позбувається професійності, бо старші люди серйозно ставляться до своєї роботи. Тож одна проблема в тому, що в освіті немає вільних місць для молоді, а інша – не можна втрачати досвідчені кадри, бо якість колективу різко знижується.

До речі, у нас багато педагогічних ВНЗ випускають фахівців, які не доходять до галузі, бо галузь наша – непрестижна. Але водночас кожен із нас пам’ятає своїх учителів усе життя – тобто, насправді це дуже престижно і люди це цінують. Проте, якщо ми дивимося на зарплати педагогів, бачимо: вони не дають можливості гідно жити з учительської праці.

Тому, повторюся, будь­які реформи у середній освіті треба пов’язувати лише зі збільшенням заробітної платні. Будь­які структурні зміни – збільшення чи скорочення категорій, відкриття нових сучасних шкіл чи закриття старих, в яких мало учнів, скорочення кількості вчителів чи відкриття шляху для молоді – усі кроки повинні супроводжуватися підняттям зарплати. Інакше вони не мають сенсу.

– Сьогодні сформувався склад конкурсної комісії з відбору виконавців державного замовлення у 2014 році. Якими є особливості формування держзамовлення?

– Я людина, яка багато радиться. Я розмовляв з багатьма людьми: давав доручення своїм колегам з Департаменту вищої освіти, щоб вони готували пропозиції, радився з ректорами і громадськими організаціями. Звичайно, повністю об’єктивну конкурсну комісію неможливо скласти, тут завжди є певний суб’єктивізм. Але головна вимога – щоб це були люди професійні, порядні і представляли певні галузі.

За яким принципом буде розподілятися держзамовлення? У першу чергу, враховуючи результати незалежних рейтингів, які мають хорошу репутацію – це ТОП­200, «Компас», рейтинги журналів «Деньги» і «Кореспондент». Також ми не будемо підтримувати неякісні університети. Наприклад, якщо в Києві 75 вишів викладають право, то, очевидно, ми підтримаємо тільки ті, де його викладають якісно.

Важливий принцип – регіо­нальний. Трапляються ситуації, коли в районному центрі є велике системоутворююче підприємство, що потребує фахівців специфічних професій, а місцевий ВНЗ якраз їх готує. Такі заклади ми маємо підтримувати, щоб у регіональному вимірі в нас була гармонія.

Але головне спрямування – на якість. Якість – насамперед.

Спілкувався Максим Короденко, «Освіта України»