• In English
  • Денис Малюська: ЄСПЛ опублікував рішення щодо прийнятності справи «Україна проти Росії (щодо Криму)»
    Міністерство юстиції України, опубліковано 14 січня 2021 року о 15:11

    Європейським судом з прав людини було опубліковано рішення щодо прийнятності справи «Україна проти Росії (щодо Криму)» за № 20958/14. Про це повідомив Міністр юстиції України Денис Малюська.

    «Відповідне рішення ЄСПЛ прийняв 16 грудня 2020 року. А вже на засіданні 14 січня цього року було оголошено його зміст, а також опубліковано на сайті рішень ЄСПЛ. Після цього Європейський суд з прав людини має перейти до розгляду скарг України по суті. Ця справа має одразу кілька важливих аспектів:

    ✔️ юридичний: ми крок за кроком доводимо судовими рішеннями факти агресії та злочинної поведінки Російської Федерації на території нашої держави. Рішення судів – це не політичні заяви. Рано чи пізно такі рішення матимуть юридичні наслідки для топ-чиновників країни-агресора;

    ✔️ комунікаційний: і ми, і Рада Європи даємо потужний меседж, Крим залишається у наших пріоритетах, ми все пам’ятаємо і будемо доганяти усіх причетних;

    ✔️ протидія гібридній війні: Росія підтримує міф про «мирне» та «правомірне» «приєднання» Криму. Міф, звичайно, у першу чергу для їхнього внутрішнього користування. Але вони намагаються просувати його і на міжнародній арені.

    Рішення ЄСПЛ – потужний юридичний удар по міфології, яка використовується РФ у гібридній війні. Крим – це історія збройної агресії та грубих порушень прав людини, а не «референдуму» та «мирного волевиявлення», – зазначив Денис Малюська.

    За словами очільника Мін’юсту, міждержавна справа «Україна проти Росії» перебуває в Європейському суді з прав людини з березня 2014 року. Тоді Уряд України звернувся до ЄСПЛ зі скаргами на порушення протягом березня-вересня 2014 року Росією на окупованій території Криму прав громадян, гарантованих такими статтями «Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод»: право на життя, заборона катування, право на свободу та особисту недоторканість, право на справедливий суд, право на повагу до приватного і сімейного життя, свобода думки, совісті і релігії, свобода вираження поглядів, свобода зібрань та об’єднання, заборона дискримінації.

    «На підтвердження позиції України було надано значний обсяг інформації щодо розвитку подій в АР Крим протягом лютого-березня 2014 року, введення підрозділів Збройних Сил РФ на територію півострову та захоплення військових та цивільних об’єктів, а також свідчення 50 свідків щодо окупації РФ Кримського півострова та порушень прав людини у цей період (у тому числі осіб, які перебували в полоні так званої «самооборони Криму» та російських військових)», – повідомив Міністр юстиції України.

    Відомо, що під час усних слухань щодо прийнятності цієї справи, які відбулися у вересні 2019-го, позиція Уряду Російської Федерації зводилась до наступного:

    1. Заява України є політичною та не стосується порушення прав людини. Російська делегація стверджувала про неприйнятність визначення «ефективного контролю» за прецедентом справи «Ілашку та інші проти Молдови та Росії» (№ 48787/99 від 08 липня 2004 року).

    2. Війська РФ перебували на території України законно, у відповідності до двохсторонніх угод про статус та умови перебування Чорноморського флоту  Російської Федерації на території України.

    3. Україна здійснювала «ефективний контроль» над Кримом до 18 березня 2014 року. Юрисдикція Росії над Кримським півостровом, який «законно приєднався» до неї за результатами так званого «референдуму», до проведення якого РФ не мала відношення, виникла після 18 березня 2014 року.

    4. Щодо порушень прав людини представники РФ стверджували, що Україна не надала жодних надійних доказів, які б свідчили про численні порушення прав людини в Криму після тієї дати. Одночасно російською делегацією було поставлено під сумнів доповіді міжнародних організацій та моніторингових місій, наданих Україною, зокрема доповіді Верховного Комісара ООН з прав людини та свідчень, наданих потерпілими громадянами України, які, на її думку, не були надійними. Більшість доказів, наданих Україною, спрямовані на поширення її політичної пропаганди.

    5. Представники РФ стверджували, що Україна також не довела існування «адміністративної практики» порушень прав людини в Криму з боку Росії, яка необхідна для визнання справи прийнятною, а докази України не доводили жодного зв’язку між порушеннями, а лише акцентували увагу на поодиноких випадках. Стверджувалось також, що організації, на доповіді яких посилалась Україна, є ненадійними та упередженими, оскільки фінансувалися західними державами, зокрема Сполученими Штатами Америки та Сполученим Королівством Великої Британії та Північної Ірландії.

    Натомість українська позиція зводилась до наступного:

    1. Уряд України продемонстрував, що міждержавна заява стосується подій, які підпадають під юрисдикцію Уряду Російської Федерації та ЄСПЛ має компетенцію розглядати справу.

    2. Російська Федерація здійснює ефективний контроль над АР Крим з 27 лютого 2014 року, коли законний уряд АР Крим було усунуто та замінено адміністрацією, яка знаходилась під повним контролем Російської Федерації. Подальший референдум 16 березня 2014 року є нелегітимним та не може бути підставою для будь-якої зміни статусу АР Крим.

    3. Щодо існування адміністративної практики надано докази існування такої практики з боку Російської Федерації, що полягала у систематичному порушенні прав людини представниками Росії чи підконтрольними їй воєнізованими угрупованнями на території АР Крим, що вчинялись стосовно противників російської окупації, етнічних українців та кримських татар щонайменше з 27 лютого 2014 року.

    4. Враховуючи існування адміністративної практики, вимога вичерпання національних засобів правового захисту не застосовується.

    «Разом із тим, у ході слухань судді ЄСПЛ поставили ряд додаткових запитань сторонам по справі. Зокрема, чи готові вони піти на компроміс з метою дружнього врегулювання спору. У відповідь Уряд України зазначив, що зважаючи на обставини конкретного спору, а саме на незаконну окупацію Російською Федерацією суверенної території України та систематичні порушення прав та свобод громадян України на цій території, компромісу в жодному разі не може бути досягнуто до повного повернення АР Крим та м. Севастополя під юрисдикцію України», – розповів заступник Міністра юстиції України – Уповноважений у справах Європейського суду з прав людини Іван Ліщина.

    Крім того, за словами Івана Ліщини, судді ЄСПЛ ставили питання й стосовно перебування Чорноморського флоту Російської Федерації на території Криму. На що російська сторона надала пояснення, у яких стверджувала, що чисельність військового персоналу Чорноморського Флоту Російської Федерації в лютому 2013-березні 2014 не перевищувала 25 000, що відповідало положенням Угоди між Україною та Російською Федерацією «Про статус та умови перебування Чорноморського флоту Російської Федерації на території України».

    У відповідь Уряд України повідомив, що, хоча Російською Федерацією і було дотримано вимогу щодо загальної чисельності військового персоналу, нею було допущено інші суттєві порушення положень Угоди. Зокрема, не було дотримано вимог щодо чисельності персоналу в межах окремих військових підрозділів, а також було розміщено в Криму військові підрозділи, які не належали до Чорноморського Флоту, а отже, їхнє перебування в Криму не було передбачене Угодою. Крім цього, під час нарощення військової присутності в Криму в лютому 2013 – березні 2014 Російською Федерацією систематично порушувались вимоги щодо порядку повідомлення та отримання дозволів від українських органів державної влади.

    Зважаючи на всі пояснення та докази, Європейським судом з прав людини було визнано прийнятною заяву України проти Росії. Європейський суд встановив, що Україна надала достатньо доказів на підтвердження того, що Росія здійснювала ефективний контроль над Кримом з 27 лютого по 18 березня 2014 року.

    Хоча російські війська на півострові не перевищили ліміт 25 000 осіб, встановлений відповідними двосторонніми угодами, числа свідчили, що протягом короткого проміжку часу кількість російських військовослужбовців збільшилась майже удвічі. При цьому, Уряд РФ не надав жодних аргументів для такої збільшення військової присутності в Криму.

    На противагу аргументам російського уряду про те, що дислоковані в Криму російські солдати, були «пасивними спостерігачами», український уряд надав дуже детальну, хронологічну та конкретну інформацію, а також достатньо доказів, що свідчать про активну участь російських військових у блокуванні українських сил. Позиція українського уряду була послідовною протягом усього часу розгляду справи в Європейському суді, з відображенням інформації щодо подій, які призвели до передання влади новій місцевій владі, яка тоді організувала так званий «референдум».

    Європейський суд звернув особливу увагу на дві заяви президента РФ В. Путіна. Зокрема, першу було зроблено на зустрічі з керівниками силових структур у ніч з 22 на 23 лютого 2014 року, на якій він прийняв рішення "розпочати роботу з повернення Криму до складу Російської Федерації", а другу – під час телевізійного інтерв'ю 17 квітня 2014 року, де він прямо визнав, що Росія "роззброїла [військові] частини української армії та правоохоронних органів" і що "російські військовослужбовці допомагали силам кримської самооборони”.

    Європейський суд також визнав прийнятними скарги України щодо:
    • стверджуваного існування адміністративної практики насильницьких зникнень та відсутності ефективного розслідування у цьому зв’язку (стаття 2);
    • стверджуваного існування адміністративної практики жорстокого поводження (стаття 3);
    • стверджуваного існування адміністративної практики незаконних затримань (стаття 5);
    • стверджуваного існування адміністративної практики поширення законодавства РФ на територію Криму та встановив, що з 27 лютого 2014 року суди, які діють на території Криму, не можуть вважатись такими, що встановлені законом (стаття 6);
    • стверджуваного існування адміністративної практики щодо примусового насадження російського громадянства (стаття 8);
    •  стверджуваного існування адміністративної практики щодо незаконних обшуків приватної власності (стаття 8);
    • стверджуваного існування адміністративної практики щодо утисків, переслідування та конфіскації майна релігійних організацій, що не належать до Російської православної церкви (стаття 9);
    • стверджуваного існування адміністративної практики щодо припинення діяльності українських медіа (стаття 10);
    • стверджуваного існування адміністративної практики заборони публічних зібрань, а також залякування та незаконне затримання організаторів демонстрацій (стаття 11);
    • стверджуваного існування адміністративної практики щодо експропріації майна цивільних осіб та приватних підприємств без компенсації (стаття 1 Першого протоколу);
    • стверджуваного існування адміністративної практики щодо заборони української мови в школах та переслідування україномовних дітей у школі (стаття 2 Першого протоколу);
    • стверджуваного існування адміністративної практики щодо обмеження свободи пересування між Кримом та материковою частиною України в результаті фактичного перетворення РФ адміністративного розмежування на кордон (між Росією та Україною) (стаття 2 Протоколу № 4);
    • стверджуваного існування адміністративної практики щодо переслідування кримських татар відповідно до статті 14 у поєднанні зі статтями 8, 9, 10 та 11 Конвенції та зі статтею 2 Протоколу № 4 до Конвенції.

    Також Європейський суд прийняв рішення приєднати до міждержавної справи «Україна проти Росії (щодо Криму)» за № 20958/14 міждержавну справу «Україна проти Росії» 38334/18 щодо політичних в’язнів.

    Наступний етап розвитку справи – розгляд скарги по суті.