Сергій Квіт: Українська
ІТ-галузь повинна витіснити металургію
На початку липня Верховна Рада ухвалила нову
редакцію закону «Про вищу освіту». Документ передбачає цілу низку нововведень,
зокрема формування Національного агентства з якості освіти. За задумом авторів документа,
до нової структури увійдуть виші, яким Міністерство освіти і науки делегує
право оцінювати якість освіти в різних навчальних закладах. Про те, чи буде
ефективним такий підхід, а також про питання фінансування української науки та
перебіг вступної кампанії на Донбасі в інтерв'ю Forbes розповів міністр освіти
і науки Сергій Квіт.
–
Розкажіть, доступ до яких джерел фінансування зараз є у наших науковців?
–
Насамперед це державний бюджет. В Україні існує 30 розпорядників коштів в
обличчі різних міністерств і відомств, які опікуються 56-ма програмами. Бюджет
дуже маленький, в цьому році він складає 0,27% ВВП – найменший за історію
України. Також є різноманітні міжнародні гранти, співпраця з національною
індустрією. Проте всіх цих коштів катастрофічно не вистачає. Додамо ще фактичне
зменшення фінансування через інфляційні процеси.
– Чи
мають, на вашу думку, науковці доступ до повноцінного міжнародного
фінансування? Наприклад, індивідуально вони можуть звернутися до Fulbright
тощо. А якщо науковцям потрібно фінансування на рівні проектів? Куди ви
рекомендуєте звертатися?
–
Насправді грантові програми для вищої школи та для проведення наукових
досліджень тісно пов’язані між собою. Вони створюють інфраструктуру й
уможливлюють самі дослідження. З європейських фундацій треба згадати Horizon
2020 (спадкоємець Сьомої рамкової програми) та Erasmus+ (попередники – Tempus,
Erasmus Mundus). Важливі європейські та американські організації – CRDF, CNRS,
CERN, NATO. Окремо серед німецьких я б згадав службу академічних обмінів
(DAAD), товариства ім. Ляйбніца (WGL) та ім. Макса Планка (MPG). Підписання
Угоди про асоціацію з Європейським Союзом наближають нас до більших
європейських ресурсів. Здебільшого для участі у великих дослідницьких та
університетських проектах потрібно створювати міжнародні консорціуми. Тобто
подаються не дослідники, а об’єднання організацій. Це вимагає специфічного
досвіду, міжнародних зв’язків і відповідної академічної репутації.
Для
участі в багатьох міжнародних проектах Україна має платити свої внески.
Сьогодні часто це не під силу для вітчизняного бюджету. Наприклад, внаслідок
переговорів, проведених Міністерством освіти і науки, наші європейські партнери
погодилися, що Україна може платити впродовж 6 років за вступ до Horizon 2020
лише 5% від суми внеску. Це складає близько 75 млн. гривень при теперішньому
курсі. Найбільш гнучку грантову систему, пов’язану з вищою школою, пропонує
DAAD. Тут можна здобути індивідуальний грант для підтримки наукового стажування
й відкрити українсько-німецьку магістерську програму. Добре відомий в Україні
згаданий Вами Fulbright.
Серед
нових успішних українських проектів слід згадати перший вітчизняий наносупутник
PolyITAN-1, створений у Київській політехніці й виведений на орбіту 20 червня
ц.р. Це частина міжнародного проекту QB50, в якому беруть участь кілька
десятків університетів.
–
Тобто наукові дослідження в Україні потребують значного збільшення
фінансування. Про який мінімум для бюджету 2015 р. може йти мова?
– Окрім
згаданого мною внеску для Horizon 2020, потрібно поновлювати програму «Наука в
університетах» або оголошувати спеціальний конкурс через Державний фонд
фундаментальних досліджень. Зараз його бюджет складає 13 млн. гривень, що
просто несерйозно. Робочий мінімум за теперішніх важких воєнних умов – 50 млн.
гривень на рік. Потрібно ще передбачити 10 млн. гривень для виконання
міжнародних зобов’язань перед відомими вже CRDF, CNRS, CERN і NATO. Ще 5 млн. –
для централізованого придбання через мережу УРАН доступу до міжнародної
наукової періодики і баз даних. Окрема і, можливо, першочергова справа –
десятки мільйонів гривень на нові оборонні технології. Цього року ми шукаємо
додаткові 1,5 млн. на Антарктичну експедицію, щоб поповнити втрати на курсі
долара (в американській валюті розраховується бюджет цього надзвичайно
вадливого національного проекту); 0,5 млн. – для покриття нашої частини
співфінансування із CRDF; хоча б 1,5 млн. гривень – на придбання літератури.
– У
нас є законодавство про венчури та ринок венчурних інвестицій у десятки
мільярдів гривень. Проте, ці кошти здебільшого не ідуть на фінансування науки.
Що планує Міністерство робити, щоб змінити цю ситуацію?
– Ринку
венчурних інвестицій в нас немає. Венчурних фондів – десятки. Але навіть за
присутності українських засновників, вони реєструються за межами України, в тих
країнах, де менші податки і краще захищена інтелектуальна власність. Якщо в
Україні з’являється команда з перспективними напрямами досліджень, дуже швидко
інтелектуальний продукт реєструється десь у Швейцарії, Голландії чи на Кіпрі,
сам прилад (умовно) виробляється через дешевизну в Китаї, а команда фізично
може з’явитися у Сполучених Штатах Америки. Іноземні компанії хочуть не просто
фінансувати якісь наукові дослідження в Україні. Вони прагнуть одержати повні
права на інтелектуальну власність, що дискримінує вітчизняних науковців. Для
нас важливо заохотити і глобальний бізнес, і своїх винахідників, виробляти
кінцевий продукт в Україні, щоб саме тут одержувався прибуток і платилися
податки.
Можливо,
в першу чергу це стосується галузі інформаційних технологій. Несподівано для
всіх, у першу чергу для української держави, Україна опинилася серед світових
лідерів за кількістю і якістю ІТ фахівців. За даними дослідження
Exploring Ukraine IT Outsourcing Industry 2012, наша країна на початок минулого
року посіла четверте місце у світі. Проблема в тому, що українці переважно
працюють на аутсорцінг, виробляючи лише частини фінального продукту, одержуючи
заробітну платню безпосередньо від глобальних компаній, для яких вони працюють.
Чи широко
відоме ім’я унікального українського винахідника Дмитра Костика? Він також
змушений використовувати для просування і захисту своїх проектів закономірності
глобального розподілу пріоритетів. Україна не дає йому ніяких можливостей, не
залишаючи для власного розвитку також ніяких перспектив. Парадоксально, але
бурхливий розвиток ІТ галузі в Україні відбувся поза увагою держави.
Потенційно наша ІТ-галузь в структурі формування державного бюджету повинна
витісняти чорну металургію. Продуктивність праці у високотехнологічному секторі
економіки, в тому числі у ІТ-індустрії, в 10 разів вища ніж у сировинних і
низькотехнологічних галузях. Але сьогодні понад 95% економіки України
знаходиться “в минулому” – це 3-й та 4-й технологічні уклади – чорна
металургія, нафтохімія тощо, а на сучасні 5-й та 6-й технологічні уклади, куди,
зокрема, входять інформаційні, біо- та нано- технології, приходиться менше 5%
економіки. У світі відбувається боротьба за інтелект, якщо хочете – за мізки.
Україна
володіє величезним інтелектуальним потенціалом, але поки що, на жаль, не хоче і
не вміє ним користуватися.
–
Кінцева участь в інтелектуальних правах результату наукової праці – це питання
законодавства чи домовленостей науковця та корпорації?
– Я
думаю, це питання і законодавства, і домовленостей. Але домовленості
реалізуються в інвестиційно привабливих країнах. Великі міжнародні корпорації
(MNC), окрім Samsung, не відкривають свої дослідницькі (R&D) центри в
Україні. Вони представлені лише офісами з вужчим колом обов’язків. Україна для
них, як і для вітчизняних інвесторів, не приваблива. Ми продовжуємо рухатися в
річищі радикально ліберальної риторики, що є іншою крайністю в порівнянні з
радянським плановим господарством. Вільний ринок сам по собі не сформує точки
прориву і зростання. За таких умов Україна не знайде своє місце у глобальному
розподілі праці. Очевидно, що ІТ (і не тільки) і є такою потенційною точкою
зростання.
Є
поодинокі приклади успішних інноваційних проектів в Україні. Колись один
науковець прийшов на Запоріжсталь і сказав: « У мене є винахід, який дозволить
в декілька разів скоротити використання електроенергії. Для його запуску вам
треба зупинити мартени». Йому відповіли, що він дивак, бо мартенівські
пічі в принципі не зупиняються. Пізніше винахідник знайшов бізнесмена, який
поставив питання інакше: «Чи ви збираєтеся зупиняти мартени на ремонт»? Він
зумів домовитися з керівництвом, винахід був успішно перетворений на інновацію
і в підсумку кожен отримав свою частину прибутку. Але як система венчурний
бізнес в Україні не працює. На заваді стоїть ще й інфраструктурна проблема:
відсутня ланка між дослідницькою інституцією та виробництвом. Ідею потрібно
«упакувати», продати, одержати швидку інвестицію, яка дозволить винаходові
стати інновацією.
– Що
ви пропонуєте робити для покращення ситуації з інвестиціями, венчурними – тощо?
–
Необхідно змінювати податкове законодавство та створювати нові інфраструктурні
виробничі можливості. Слід розуміти, що в перспективі ми маємо змінити
структуру національної економіки та державного бюджету. Нам потрібно розвивати
венчурний бізнес і ставити на потік стартапи. Те, що безпосередньо виробляється
розумом, має бути в перших рядах! Держава повинна стимулювати освіту, науку і
стартапи. В Україні надзвичайно сильний людський капітал. Наші люди розуміють:
якщо вони самі собі не допоможуть, їм не допоможе ніхто. Тому потрібно вкладати
в молодь, яка прагне самореалізації. Якщо ми цього робити не будемо, вона себе
чудово реалізує – але вже не в Україні.
– За
останні роки можна назвати лише поодинокі приклади публікацій українських IT
науковців у американських наукових виданнях. Через такий приклад виникає
питання, на основі яких даних робляться висновки, що в Україні гарні
ІТ-спеціалісти?
– Через
відсутність злагодженої системи науки та вищої освіти, ті люди, які мали б
робити такі публікації, переважно зорієнтовані на заробітчанство. Бути
науковцем в Україні не престижно, а успіхи в дослідженнях і відкриттях не
тягнуть за собою відповідну матеріальну нагороду.
– Як
інтегрування вищої освіти України до європейської буде впливати на
держзамовлення?
–
Непросте питання, оскільки в нас є певна технологія формування держзамовлення.
Вона багатоступенева, штучно ускладнена й неефективна. Формально у цій
процедурі беруть участь місцева і центральна влада, працедавці й самі
університети. Ми ведемо мову про кількість фахівців для різних галузей
народного господарства, а потрібно звернути першочергову увагу на питання
якості. Так, українські університети випускають забагато економістів і юристів.
Проте хороших фахівців завжди знайти важко. Постає проблема співвідношення
кількості і якості вищих навчальних закладів. Відтак питання формулюється
інакше: чи справді ми даємо замовлення якісним університетам, які ефективно
співпрацюють з ринком праці?
Можу
сказати, що цього року Міністерство освіти і науки надаватиме державне
замовлення лише найкращим вітчизняним університетам для реалізації потреб у
найважливіших професіях. Інтеграцію української вищої освіти у світову систему
слід буде вимірювати темпами імплементації щойно прийнятого революційного для
наших теперішніх умов нового Закону «Про вищу освіту».
- А
від чого залежить їх кількість університетів, які потрібні тій чи іншій
державі?
– В
1990-х роках університетам потрібно було виживати. Різноманітні профільні ВНЗ
відкривали нові, часто невластиві для себе спеціальності, що в підсумку
негативно вплинуло на їхню якість. Зовсім не важко було зареєструвати новий
університет.
Але що
таке університет? Насамперед це місце, де відбуваються наукові дослідження. А в
Україні переважна більшість приватних і значна кількість державних
університетів не проводять ніяких досліджень. Розрив між можливостями державних
і приватних університетів також свідчать про відсутність реальних
ринкових стосунків. В іншому випадку приватні університети давно б
складали реальну конкуренцію державним. В Україні дійсно забагато
університетів. В результаті успішно проведеної реформи їхня кількість має
зменшитися, а якість збільшитися.
– Коли
планується створення Національного агентства з якості освіти?
– Це
принципово нова структура, передбачена новим Законом «Про вищу освіту», яка
буде професійно незалежною й формуватиметься за квотовим принципом: від
держави, ВНЗ різних форм власності, працедавців, представників НАН України і
студентства. Сумнозвісний ВАК зникне, але це не означає, що Національне
агентство з якості повністю замінити ВАК. Адже значні права передаються
університетам як справді автономним закладам. Можливо, нова Агенція запрацює
вже цього року. Ми використаємо для цього бюджетні призначення для ВАК.
Ближнім
часом Міністерство освіти і науки України розробить план імплементації нового
Закону через почергову підготовку підзаконних актів. У тому числі будуть
оновлені правила підготовки і захисту дисертацій, у т.ч. на одноразових
спецрадах, сформульовані правила по зменшенню навчального навантаження з 900 до
600 годин. Зокрема в Україні, як на Заході, зменшиться кількість предметів, але
вони матимуть більше годин. Наші викладачі більше зможуть приділяти увагу науковим
дослідженням, публікуватися.
– Ви
наводите приклад західних інституцій. На Заході якість навчальних закладів у
тому числі визначається за кількістю наукових публікацій викладачів цих
закладів. Чи справедливим є такий критерій для українських навчальних закладів?
– У нас є
досить відомий у певних колах термін про т.зв. фахові видання – «мурзилки».
Двадцять публікацій на докторську і п’ять на кандидатську, на мою суб’єктивну
думку – абсурд. Ми повинні рухатися до збільшення вимог щодо публікацій у міжнародних
реферованих журналах, а для природничих наук – з високим імпакт-фактором. До
речі, в Україні вже є багато журналів, що є хоча б у базі даних Scopus. Зокрема
цього року Києво-Могилянська Академія запускає три нових електронних
англомовних журнали (гуманітарні, соціальні, політичні й правничі науки), і ми
хочемо, щоб вони ввійшли в Scopus. Також потрібно вимагати від людей, які
займаються наукою, публікувати дослідження в міжнародних журналах.
– Чи
буде інтегрування української освіти в загальноєвропейську означати, що
українські дипломи будуть визнаватися в Європі?
– Не
варто вести мову про визнання наших дипломів. Це не першочергове завдання.
Міждержавне визнання дипломів потрібне тоді, коли в нас є спільний ринок праці.
Якщо ми хочемо, щоб країни Європейського Союзу визнавали українські дипломи, це
означає, що ми випихаємо наших випускників на західноєвропейський ринок праці.
Так само, додаток європейського зразка до українського диплому не потрібний
усім нашим випускникам, а лише тим, хто хоче продовжувати навчання за кордоном.
Визнають людину, її рівень підготовленості. Також одна академічна інституція
визнає іншу.
– Але
ж саме тому, що немає визнання дипломів, багато спеціалістів до працюють в ЄС
мають проходити там процедуру визнання самостійно…
– На
Заході система нострифікації достатньо проста. Вони поцікавляться, що це за
університет, подивляться предмети, години і бали. В Україні ж процес
нострифікації західних дипломів був дуже складним і принизливим. Це практично
повторний захист. На Новий Закон «Про вищу освіту» все спростить через
збільшення прав університетів.
–
Болонський процес розпочався в Україні у 2005 році. Він мав стати засобом
забезпечення галузі освіти з урахуванням вимог міжнародної та європейської
систем стандартів та сертифікації. Як ви оціните цей процес?
–
Болонський процес в Україні так і не почався, бо ми практично нічого ми не
зробили для нього. В 2010 році я був на конференції Асоціації Європейських
Університетів, паралельно там відбувалася конференція міністрів освіти країн
Євросоюзу. Вони підтвердили, що Болонський процес у них завершений. В Європі
було оголошено про створення Єдиного європейського простору вищої освіти.
Україна виглядала білою плямою за всіма головними критеріями. Знову
наголошу, що процес глобальної інтеграції української вищої освіти тепер
залежить від успіху імплементації нового Закону «Про вищу освіту».
– З
поправкою на ситуацію на Півдні та Сході – як проходитиме цьогорічна вступна
кампанія?
–
Оскільки Крим окупований, а на Сході України йде війна, ми зробили деякі зміни.
Маємо майже 600 кримських абітурієнтів, які хочуть вступати до ВНЗ інших
регіонів держави. Вони проходять тестування зовнішнього незалежного оцінювання
в Херсонській області – в першу (червневу) сесію, або в другу, липневу. Що стосується
Донбасу, там понад 35 000 випускників шкіл. Ми їм сказали, що першої сесії не
буде, оскільки там війна. Буде друга сесія, на яку вони мали можливість
зареєструватися через власні аканти в інші регіони України. За межами Донбасу
зареєструвалися і проходять тестування 20 000 осіб з 35 000. Інші 15 000 при
бажанні будуть вступати тільки в свої університети, в Донецькій та Луганській
областях. Для них буде організована т.зв. третя сесія у серпні чи навіть
вересні. Відповідно навчальний рік може розпочатися у жовтні. Головне для нас –
безпека абітурієнтів, їхніх батьків, викладачів і співробітників університетів.
– Як
ви плануєте боротися з проблемою купівлі українських дипломів та наукових
ступенів?
–
Очевидно, що на купівлю дипломів є попит, чого бути не повинно. Комусь потрібна
ця «корочка», а не знання та уміння – і мене це дивує. Особливо якщо це молоді
люди. Мова також може йти про тих, хто влаштуватися на роботу державними
службовцями. В останнє десятиліття захищається підозріло велика кількість народних
депутатів. За плагіат теж потрібно карати. Якщо ми говоримо про фальшиві
дипломи та дисертації, то ці теми дуже близькі.
Катерина Шумило, Маргарита Ормоцадзе