
Інтерв'ю Першого заступника Міністра енергетики та вугільної промисловості Юрія Зюкова від 20 серпня 2014 року
БОЙОВІ ДІЇ ТРИВАЮТЬ, АЛЕ КРАЩІ ШАХТИ ТРЕБА
ПРИВАТИЗУВАТИ, А ГІРШІ — ЗАКРИТИ
Праця шахтаря
завжди поєднувалася з ризиком, але нині це — ризик особливий. З Донбасу
надходять тривожні новини. Тут вирішується доля мільйонів людей, доля всієї
країни. Як працюють шахти в умовах бойових дій? Що чекає на галузь і чому так
складно йде процес приватизації вугільних підприємств? Як позбутися корупційних
схем? Про це — в інтерв’ю «Голосу України» Першого заступника Міністра
енергетики та вугільної промисловості України Юрія ЗЮКОВА.
— Юрію
Євгеновичу, як події на сході країни позначилися на роботі вугільної галузі?
— Четвертий
місяць іде війна, вибухають снаряди... Такої ситуації в галузі не було з часів
Великої Вітчизняної. Не працює від 30 до 35 шахт. Бандити спеціально стріляють
по будинках мирних жителів, по об’єктах шахт, обстрілюють автобуси з гірниками.
Приїжджати на роботу і працювати в таких умовах небезпечно. Тому в місцях
ведення бойових дій видобуток вугілля припинено.
Є шахти, які не
працюють через відсутність вибухових речовин і засобів підривання. Вибухівку в
Україні випускають два заводи — у Донецьку і Красному Лучі. Обидва захоплені
терористами. На шахтах, де використовують буровибуховий спосіб проходження
виробок, вибухівка закінчилася, і взяти її поки що ніде. Ще дев’ять шахт
зупинено, на жаль, через затоплення: шахта імені Мельникова, шахтоуправління
«Луганське» державного підприємства «Луганськвугілля», шахтоуправління
«Жовтневий рудник» державного підприємства «ДУЕК» і деякі інші. Це наслідки
відключення електроенергії: розбито лінії електропередач, трансформаторні
підстанції, немає можливості відкачувати воду.
У підсумку
через війну ми лише в липні втратили 297 мільйонів гривень, не добули 315 тисяч
тонн вугілля до плану. А з початку травня близько 420 тисяч тонн вугілля
загублено.
— Це якось
вплинуло на виплату зарплати?
— З початку
року зарплату гірникам виплачено в повному обсязі. Стежимо, щоб ці гроші
потрапляли в руки працюючих шахтарів, а не тих, хто «примазався». Нині не
працюють обласні управління Держказначейства — ані в Донецькій, ані в
Луганській областях.
Тому оформлення
документів переводимо в міста, де стоїть українська армія і де ми сміливо
можемо відповідати за гроші, щоб вони потрапили до шахтарів, а не до
сепаратистів.
У Донецькій
області це Селидове і Красноармійськ, куди приїжджатимуть з документами із
шахт, а тому вже після оформлення зарплату нарахують на картку кожному гірнику.
Отримати гроші він зможе в будь-якому «мирному» місті, головне — з ним
розрахуються за роботу. У Луганській області складніше, там скрізь у вугільних
регіонах війна. Думаємо перевести оформлення у Сватове, хоча всі можуть і не
доїхати туди.
У червні через
воєнні дії ми затримали зарплату в Красному Лучі («Донбасантрацит»). На шахті
«Известия» лідер НПГУ підняв людей на страйк. Навіщо це робити? Адже він чудово
розумів, що немає провини ні казначейства, ні міністерства. У цей час виводити
людей на страйк — все одно що встати на бік бандитів.
— Але ж не
секрет, що частина шахтарів підтримала лідерів самопроголошених «Донецької
народної республіки» і «Луганської народної республіки», які закликали
страйкувати, не відвантажувати вугілля за межі Донбасу, записуватися у так
зване ополчення. Чи усвідомлюють гірники наслідки таких кроків?
— Так, дехто
підтримав сепаратистів. Але їх, на щастя, дуже і дуже мало. Адже основна маса
все-таки розуміє наслідки зупинення підприємств і продовжує працювати. Потрібно
віддати належне і подякувати тим шахтарям, які, незважаючи ні на що, не
залишили своїх робочих місць, не перейшли на бік бойовиків, а спускаються під
землю й добувають вугілля. У такій ситуації це дійсно гідно поваги. Усім
спасибі — від робітника до директора.
За минулі
чотири місяці довелося пережити всяке. Терористи не пускали шахтарів на роботу,
захоплювали і били керівників, блокували залізницю, силою відбирали вибухівку у
підприємств. Це все було. Доводилося навіть викуповувати очільників об’єднань і
шахт у бойовиків.
Щодня керівники
ділянок, шахт дивляться по ситуації: можна працювати чи не можна, потрібно
спускатися під землю чи це невиправданий ризик. Тоді посилаємо людей тільки на
життєзабезпечення вугільних підприємств. Так склалося, що бойові дії нині
тривають у багатьох шахтарських містах — Дзержинську, Сніжному, Шахтарську,
Торезі, Красному Лучі, Антрациті, — тобто там, де вугільна промисловість є
містоутворюючою. Війна загрожує руйнуванням цих міст. Не буде підприємств — які
потрібні кошти, щоб усе відновити? Роботи не буде ні для кого. Більшість
шахтарів це прекрасно розуміє.
— Про
приватизацію підприємств галузі багато говорять протягом останніх двох років.
Але системної роботи у цьому напрямі громадськість не бачить, хоча підприємства
приватної форми власності вже дають дві третини загального обсягу видобутку
вугілля. Чи змінилися плани щодо приватизації шахт?
— Дійсно, нині
державний сектор добуває 30 відсотків від загального обсягу вугілля, а
недержавний — близько 70. Сім—вісім років було навпаки. Але хто б що не
говорив, незаперечно одне: приватизували і брали в концесію кращі шахти, з більшими
запасами, з новішим стаціонарним обладнанням. Адже для хазяїна головне —
отримання прибутку. «Павлоградвугілля», «Комсомолець Донбасу», «Шахтоуправління
Покровське», шахта імені Засядька, «Добропіллявугілля», «Свердловськантрацит»,
«Ровенькиантрацит» — це кращі підприємства, які контролюються приватним
власником. Ті 90, що залишилися, — це навантаження для держави.
Але і серед цих
шахт є інвестиційно привабливі. І їх потрібно підготувати до приватизації.
Деякі так звані експерти дорікають нам, мовляв, це треба ж таке придумати:
хороше прагнуть продати, а погане — залишити на плечах держави. А хто ж купить
погане? Шахта, як і людина, має свій фізичний вік. Якщо дожила своє, треба
закривати. Хто це буде робити — бізнесмен? Ні, він прагне купити підприємство,
в яке вкладе інвестиції й отримає прибуток. Це нормально.
Друга категорія
державних вугільних підприємств — ті, які мають запаси, але їх освоєння на
сьогодні настільки капіталомістке, що ні в держави, ні в інвестора немає
інтересу. Але затоплювати такі шахти нерозумно. Ця група повинна піти на
консервацію. Мине кілька років, і таке вугілля буде затребуваним.
І ще одна
поширена думка: мовляв, при продажі шахт треба погані додати до кращих, і нехай
купують. Це популізм. Це все одно що змішати рибу з м’ясом. І в підсумку хороші
ніколи не стануть привабливими, якщо змішати їх з тими, що тягнуть униз. Я
прихильник того, щоб кожна шахта окремо продавалася на аукціоні. Краща —
дорожче.
— А що робити з
гіршими?
— Закрити. І
говорити про цей прямо. Люди, які там працюють, перейдуть на нові виробництва,
адже якщо перспективні шахти розширюватимуться, там буде потреба в трудових
ресурсах. Туди перейдуть гірники працездатного віку. У нас близько 40 відсотків
працівників на шахтах, що підлягають закриттю, вже мають пенсію. Їм потрібно
культурно заплатити те, що вони мають отримати по законодавству, подякувати.
Але якщо ми й надалі голоситимемо: мовляв, не потрібно нічого робити, — тоді
будьте ласкаві, віддайте з бюджету 13—15 мільярдів гривень на рік на галузь.
Таким чином,
усі державні шахти розділяються на три групи: перспективні; ті, що підлягають
консервації; ті, що мають бути закриті. Ці три групи приблизно рівні. Є 35—40
шахт, які вважаються перспективними; 26—30 шахт законсервуємо на кілька років,
адже ми не знаємо, на які марки вугілля буде попит. І є 29 шахт, які значаться
працюючими, але часом видобувають 20—50 тонн вугілля на добу. А працюють на
такому підприємстві 900 чоловік. Держава, тобто платники податків, віддають на
таку шахту щомісяця 10—12 мільйонів гривень.
— Якщо уряд не
відмовляється від ідеї передання вугільних підприємств у приватні руки, то
читачам важливо знати, як відбуватиметься цей процес і хто вони — потенційні
власники. На які результати — виробничі та фінансові — розраховуєте?
— Нині на завдання
міністра і прем’єр-міністра переглянули список підприємств, що підлягають
приватизації. Торік попередники підготували частину шахт — найкращих — для
передання в концесію. Тобто під конкретного власника, якому підприємства мали
дістатися за безцінь. Нескладно зрозуміти, хто були ці «щасливчики». А гірші
шахти — для продажу за гроші. Ми цей список повністю переглянули. І ті шахти,
які були «зарезервовані», теж включили на приватизацію. Принцип буде один: лише
аукціон, лише відкриті торги і лише за гроші. Ніякої концесії.
Якщо в
попередньої влади було завдання — передати шахти якнайдешевше або безплатно, то
в нас — якнайдорожче і з соціальними гарантіями.
Мета —
насамперед, зняти навантаження на бюджет. За чотири—п’ять років обсяг державної
підтримки вугільної галузі збільшився з 6 мільярдів гривень на рік до 15
мільярдів. Далі куди? Треба йти від дотацій у вугільну галузь. Приватизація
дасть цей шанс. Новий власник займатиметься розвитком й утриманням
підприємства. Наша програма розрахована на чотири роки, щоб уже в 2019-му ці
шахти працювали без дотації. Державна підтримка залишиться лише для тих шахт,
які не можна закрити з екологічних причин.
Що сьогодні
заважає процесу приватизації? По-перше, війна. Адже потрібно оформляти землю,
нерухомість, вирішувати масу приватизаційних питань, без чого неможливе
проведення аукціону, — а в регіонах така робота поки що заблокована. Але врешті
наші війська заберуть цих бандитів, і ми конкретну підготовку до продажу шахт
почнемо ще цього року.
— Не секрет, що
в попередні роки існували різні форми «прихованої приватизації» і контролю
приватних компаній над роботою державних шахт. З одного боку, підприємство
продовжувало отримувати держпідтримку, з другого — повинне було відвантажувати
продукцію певній приватній фірмі. Про такі приклади писав «Голос України». А як
зараз керівництво галузі ставиться до такої практики?
— Ми прибрали
посередників. Колишній владі державне підприємство «Вугілля України» було не
потрібне. Підписали навіть наказ про його ліквідацію. Працювали за хитрою
схемою. Вугілля видобували на державній шахті з державними дотаціями. Далі
приватна фірма його купувала. Собівартість, умовно кажучи, 1000 гривень, а
приватник купує по 350 гривень. Різницю в собівартості покриває держбюджет.
Переробляє паливо на концентрат теж приватна структура. І далі вже продає його
кінцевому споживачеві. Якщо це металургійний комбінат — по 1300—1400 гривень.
Якщо енергетика — по 700—800 гривень.
— Відомо, що
державні шахти були «поділені» і кожній із них диктували, якій приватній
компанії відвантажувати вугілля...
— Боремося з
тіньовими структурами, що спричиняє повне невдоволення, адже 95 відсотків
збагачувальних фабрик — у приватних руках. І, як правило, у тих самих структур,
які звикли користуватися державними шахтами як своїми власними. Скасували наказ
про ліквідацію ДП «Вугілля України». Тепер кожен споживач отримує кінцеву ціну
— чи то електростанція, чи то металургійний комбінат.
Багато нажили
ворогів, але багато чого зробили і для шахтарів. Відродження державного підприємства
виправдало себе.
Крім того,
зараз боремося, щоб повернути в державну власність підготовлені запаси в ДП
«Селидіввугілля», які попередні керівники виділили приватній фірмі. Забрали
тендери на матеріали, які проводилися за завищеними на 30—40 відсотків цінами.
Монополіст — компанія Corum Group (раніше — «Гірничі машини») — цього року
продає гірничошахтне встаткування за цінами, від 25 до 40 відсотків нижчими,
ніж минулого, — при тому, що зросла зарплата, збільшилися витрати на
електроенергію, транспорт. Це тому, що ми провели з ними роботу.
— Розкажіть,
будь ласка, про кадрову політику при призначенні керівників вугільних
об’єднань. Чим керується міністерство?
— Як казав мій
учитель, Герой України Геннадій Костянтинович Астров-Шумілов: «Думай про шахту,
про те, щоб крутилося колесо на копрі, — і вона тобі завжди дасть можливість
жити». Тому перший принцип — щоб була порядна людина, думала насамперед про
шахту. На друге місце ставлю професіоналізм. А якщо керівник діє «не так»,
пропонуємо писати заяву і передаємо матеріали, куди слід.
Бесіду вів Андрій СЕРЕДА.