БОЙОВІ ДІЇ ТРИВАЮТЬ, АЛЕ КРАЩІ ШАХТИ ТРЕБА ПРИВАТИЗУВАТИ, А ГІРШІ — ЗАКРИТИ

Праця шахтаря завжди поєднувалася з ризиком, але нині це — ризик особливий. З Донбасу надходять тривожні новини. Тут вирішується доля мільйонів людей, доля всієї країни. Як працюють шахти в умовах бойових дій? Що чекає на галузь і чому так складно йде процес приватизації вугільних підприємств? Як позбутися корупційних схем? Про це — в інтерв’ю «Голосу України» Першого заступника Міністра енергетики та вугільної промисловості України Юрія ЗЮКОВА.

— Юрію Євгеновичу, як події на сході країни позначилися на роботі вугільної галузі?

— Четвертий місяць іде війна, вибухають снаряди... Такої ситуації в галузі не було з часів Великої Вітчизняної. Не працює від 30 до 35 шахт. Бандити спеціально стріляють по будинках мирних жителів, по об’єктах шахт, обстрілюють автобуси з гірниками. Приїжджати на роботу і працювати в таких умовах небезпечно. Тому в місцях ведення бойових дій видобуток вугілля припинено.

Є шахти, які не працюють через відсутність вибухових речовин і засобів підривання. Вибухівку в Україні випускають два заводи — у Донецьку і Красному Лучі. Обидва захоплені терористами. На шахтах, де використовують буровибуховий спосіб проходження виробок, вибухівка закінчилася, і взяти її поки що ніде. Ще дев’ять шахт зупинено, на жаль, через затоплення: шахта імені Мельникова, шахтоуправління «Луганське» державного підприємства «Луганськвугілля», шахтоуправління «Жовтневий рудник» державного підприємства «ДУЕК» і деякі інші. Це наслідки відключення електроенергії: розбито лінії електропередач, трансформаторні підстанції, немає можливості відкачувати воду.

У підсумку через війну ми лише в липні втратили 297 мільйонів гривень, не добули 315 тисяч тонн вугілля до плану. А з початку травня близько 420 тисяч тонн вугілля загублено.

— Це якось вплинуло на виплату зарплати?

— З початку року зарплату гірникам виплачено в повному обсязі. Стежимо, щоб ці гроші потрапляли в руки працюючих шахтарів, а не тих, хто «примазався». Нині не працюють обласні управління Держказначейства — ані в Донецькій, ані в Луганській областях.

Тому оформлення документів переводимо в міста, де стоїть українська армія і де ми сміливо можемо відповідати за гроші, щоб вони потрапили до шахтарів, а не до сепаратистів.

У Донецькій області це Селидове і Красноармійськ, куди приїжджатимуть з документами із шахт, а тому вже після оформлення зарплату нарахують на картку кожному гірнику. Отримати гроші він зможе в будь-якому «мирному» місті, головне — з ним розрахуються за роботу. У Луганській області складніше, там скрізь у вугільних регіонах війна. Думаємо перевести оформлення у Сватове, хоча всі можуть і не доїхати туди.

У червні через воєнні дії ми затримали зарплату в Красному Лучі («Донбасантрацит»). На шахті «Известия» лідер НПГУ підняв людей на страйк. Навіщо це робити? Адже він чудово розумів, що немає провини ні казначейства, ні міністерства. У цей час виводити людей на страйк — все одно що встати на бік бандитів.

— Але ж не секрет, що частина шахтарів підтримала лідерів самопроголошених «Донецької народної республіки» і «Луганської народної республіки», які закликали страйкувати, не відвантажувати вугілля за межі Донбасу, записуватися у так зване ополчення. Чи усвідомлюють гірники наслідки таких кроків?

— Так, дехто підтримав сепаратистів. Але їх, на щастя, дуже і дуже мало. Адже основна маса все-таки розуміє наслідки зупинення підприємств і продовжує працювати. Потрібно віддати належне і подякувати тим шахтарям, які, незважаючи ні на що, не залишили своїх робочих місць, не перейшли на бік бойовиків, а спускаються під землю й добувають вугілля. У такій ситуації це дійсно гідно поваги. Усім спасибі — від робітника до директора.

За минулі чотири місяці довелося пережити всяке. Терористи не пускали шахтарів на роботу, захоплювали і били керівників, блокували залізницю, силою відбирали вибухівку у підприємств. Це все було. Доводилося навіть викуповувати очільників об’єднань і шахт у бойовиків.

Щодня керівники ділянок, шахт дивляться по ситуації: можна працювати чи не можна, потрібно спускатися під землю чи це невиправданий ризик. Тоді посилаємо людей тільки на життєзабезпечення вугільних підприємств. Так склалося, що бойові дії нині тривають у багатьох шахтарських містах — Дзержинську, Сніжному, Шахтарську, Торезі, Красному Лучі, Антрациті, — тобто там, де вугільна промисловість є містоутворюючою. Війна загрожує руйнуванням цих міст. Не буде підприємств — які потрібні кошти, щоб усе відновити? Роботи не буде ні для кого. Більшість шахтарів це прекрасно розуміє.

— Про приватизацію підприємств галузі багато говорять протягом останніх двох років. Але системної роботи у цьому напрямі громадськість не бачить, хоча підприємства приватної форми власності вже дають дві третини загального обсягу видобутку вугілля. Чи змінилися плани щодо приватизації шахт?

— Дійсно, нині державний сектор добуває 30 відсотків від загального обсягу вугілля, а недержавний — близько 70. Сім—вісім років було навпаки. Але хто б що не говорив, незаперечно одне: приватизували і брали в концесію кращі шахти, з більшими запасами, з новішим стаціонарним обладнанням. Адже для хазяїна головне — отримання прибутку. «Павлоградвугілля», «Комсомолець Донбасу», «Шахтоуправління Покровське», шахта імені Засядька, «Добропіллявугілля», «Свердловськантрацит», «Ровенькиантрацит» — це кращі підприємства, які контролюються приватним власником. Ті 90, що залишилися, — це навантаження для держави.

Але і серед цих шахт є інвестиційно привабливі. І їх потрібно підготувати до приватизації. Деякі так звані експерти дорікають нам, мовляв, це треба ж таке придумати: хороше прагнуть продати, а погане — залишити на плечах держави. А хто ж купить погане? Шахта, як і людина, має свій фізичний вік. Якщо дожила своє, треба закривати. Хто це буде робити — бізнесмен? Ні, він прагне купити підприємство, в яке вкладе інвестиції й отримає прибуток. Це нормально.

Друга категорія державних вугільних підприємств — ті, які мають запаси, але їх освоєння на сьогодні настільки капіталомістке, що ні в держави, ні в інвестора немає інтересу. Але затоплювати такі шахти нерозумно. Ця група повинна піти на консервацію. Мине кілька років, і таке вугілля буде затребуваним.

І ще одна поширена думка: мовляв, при продажі шахт треба погані додати до кращих, і нехай купують. Це популізм. Це все одно що змішати рибу з м’ясом. І в підсумку хороші ніколи не стануть привабливими, якщо змішати їх з тими, що тягнуть униз. Я прихильник того, щоб кожна шахта окремо продавалася на аукціоні. Краща — дорожче.

— А що робити з гіршими?

— Закрити. І говорити про цей прямо. Люди, які там працюють, перейдуть на нові виробництва, адже якщо перспективні шахти розширюватимуться, там буде потреба в трудових ресурсах. Туди перейдуть гірники працездатного віку. У нас близько 40 відсотків працівників на шахтах, що підлягають закриттю, вже мають пенсію. Їм потрібно культурно заплатити те, що вони мають отримати по законодавству, подякувати. Але якщо ми й надалі голоситимемо: мовляв, не потрібно нічого робити, — тоді будьте ласкаві, віддайте з бюджету 13—15 мільярдів гривень на рік на галузь.

Таким чином, усі державні шахти розділяються на три групи: перспективні; ті, що підлягають консервації; ті, що мають бути закриті. Ці три групи приблизно рівні. Є 35—40 шахт, які вважаються перспективними; 26—30 шахт законсервуємо на кілька років, адже ми не знаємо, на які марки вугілля буде попит. І є 29 шахт, які значаться працюючими, але часом видобувають 20—50 тонн вугілля на добу. А працюють на такому підприємстві 900 чоловік. Держава, тобто платники податків, віддають на таку шахту щомісяця 10—12 мільйонів гривень.

— Якщо уряд не відмовляється від ідеї передання вугільних підприємств у приватні руки, то читачам важливо знати, як відбуватиметься цей процес і хто вони — потенційні власники. На які результати — виробничі та фінансові — розраховуєте?

— Нині на завдання міністра і прем’єр-міністра переглянули список підприємств, що підлягають приватизації. Торік попередники підготували частину шахт — найкращих — для передання в концесію. Тобто під конкретного власника, якому підприємства мали дістатися за безцінь. Нескладно зрозуміти, хто були ці «щасливчики». А гірші шахти — для продажу за гроші. Ми цей список повністю переглянули. І ті шахти, які були «зарезервовані», теж включили на приватизацію. Принцип буде один: лише аукціон, лише відкриті торги і лише за гроші. Ніякої концесії.

Якщо в попередньої влади було завдання — передати шахти якнайдешевше або безплатно, то в нас — якнайдорожче і з соціальними гарантіями.

Мета — насамперед, зняти навантаження на бюджет. За чотири—п’ять років обсяг державної підтримки вугільної галузі збільшився з 6 мільярдів гривень на рік до 15 мільярдів. Далі куди? Треба йти від дотацій у вугільну галузь. Приватизація дасть цей шанс. Новий власник займатиметься розвитком й утриманням підприємства. Наша програма розрахована на чотири роки, щоб уже в 2019-му ці шахти працювали без дотації. Державна підтримка залишиться лише для тих шахт, які не можна закрити з екологічних причин.

Що сьогодні заважає процесу приватизації? По-перше, війна. Адже потрібно оформляти землю, нерухомість, вирішувати масу приватизаційних питань, без чого неможливе проведення аукціону, — а в регіонах така робота поки що заблокована. Але врешті наші війська заберуть цих бандитів, і ми конкретну підготовку до продажу шахт почнемо ще цього року.

— Не секрет, що в попередні роки існували різні форми «прихованої приватизації» і контролю приватних компаній над роботою державних шахт. З одного боку, підприємство продовжувало отримувати держпідтримку, з другого — повинне було відвантажувати продукцію певній приватній фірмі. Про такі приклади писав «Голос України». А як зараз керівництво галузі ставиться до такої практики?

— Ми прибрали посередників. Колишній владі державне підприємство «Вугілля України» було не потрібне. Підписали навіть наказ про його ліквідацію. Працювали за хитрою схемою. Вугілля видобували на державній шахті з державними дотаціями. Далі приватна фірма його купувала. Собівартість, умовно кажучи, 1000 гривень, а приватник купує по 350 гривень. Різницю в собівартості покриває держбюджет. Переробляє паливо на концентрат теж приватна структура. І далі вже продає його кінцевому споживачеві. Якщо це металургійний комбінат — по 1300—1400 гривень. Якщо енергетика — по 700—800 гривень.

— Відомо, що державні шахти були «поділені» і кожній із них диктували, якій приватній компанії відвантажувати вугілля...

— Боремося з тіньовими структурами, що спричиняє повне невдоволення, адже 95 відсотків збагачувальних фабрик — у приватних руках. І, як правило, у тих самих структур, які звикли користуватися державними шахтами як своїми власними. Скасували наказ про ліквідацію ДП «Вугілля України». Тепер кожен споживач отримує кінцеву ціну — чи то електростанція, чи то металургійний комбінат.

Багато нажили ворогів, але багато чого зробили і для шахтарів. Відродження державного підприємства виправдало себе.

Крім того, зараз боремося, щоб повернути в державну власність підготовлені запаси в ДП «Селидіввугілля», які попередні керівники виділили приватній фірмі. Забрали тендери на матеріали, які проводилися за завищеними на 30—40 відсотків цінами. Монополіст — компанія Corum Group (раніше — «Гірничі машини») — цього року продає гірничошахтне встаткування за цінами, від 25 до 40 відсотків нижчими, ніж минулого, — при тому, що зросла зарплата, збільшилися витрати на електроенергію, транспорт. Це тому, що ми провели з ними роботу.

— Розкажіть, будь ласка, про кадрову політику при призначенні керівників вугільних об’єднань. Чим керується міністерство?

— Як казав мій учитель, Герой України Геннадій Костянтинович Астров-Шумілов: «Думай про шахту, про те, щоб крутилося колесо на копрі, — і вона тобі завжди дасть можливість жити». Тому перший принцип — щоб була порядна людина, думала насамперед про шахту. На друге місце ставлю професіоналізм. А якщо керівник діє «не так», пропонуємо писати заяву і передаємо матеріали, куди слід.

Бесіду вів Андрій СЕРЕДА.