українська російська англійська
Уряди Західноукраїнської Народної Республіки - Історія
УРЯДИ

Відновлення у 1917-18 рр. державності України, зокрема в західних землях, після багатовікового поневолення та розчленування її земель сусідніми країнами - феноменальне явище у політичній історії українського народу. Воно, однак, не було випадковістю, а зумовлювалося кількома обставинами загальноукраїнського та міжнародного характеру.

Наприкінці ХIХ ст. на всіх українських землях зростав національно-визвольний рух. Політичні партії в своїх програмних документах усе чіткіше окреслювали стратегічне завдання - здобути державну незалежність та забезпечити соборність України. «Ми, галицькі русини, часть українсько-руського народу, - читаємо у програмі Української національно-демократичної партії за 1899 р., - … заявляємо, що остаточною метою наших народних змагань є дойти до того, щоби цілий українсько-руський нарід здобув собі культурну, економічну і політичну самостійність та з’єднався з часом в одноцільний національний організм».

Найсприятливіші умови для розгортання національно-визвольного руху були у Східній Галичині. З огляду на те, що в Австро-Угорщині існували досить тривкі демократичні традиції, прогресивне українство намагалося перетворити Галичину в «П’ємонт» для реалізації програми державної самостійності України. Створене 1892 р. у Львові Наукове товариство ім. Т. Шевченка згуртувало інтелектуальну еліту й прислужилося консолідації політичних сил українського народу на всіх його етнічних землях. Широко розгалужена мережа культурно-освітніх, кооперативних та військово-спортивних організацій і товариств у Східній Галичині та Буковині сприяла зростанню національної самосвідомості, ідейно-політичному загартуванню та залученню населення до визвольних змагань. Крім того, участь українських політиків в діяльності Галицького краєвого сейму та Віденського парламенту стала, з одного боку,  доброю школою державотворчої праці, а з іншого - засвідчувала поступову інтеграцію українського національно-визвольного руху в боротьбу всіх народів Австро-Угорської імперії за її перебудову на федеративних засадах як важливого етапу здобуття державної незалежності.

Тому закономірно вже на початку Першої світової війни, коли була підважена легітимність державних кордонів блоків воюючих країн, українство виявило рішучу готовність стати активним учасником захисту своїх прав - здобуття державної  незалежності та соборності України. 1 серпня 1914 року три українські політичні партії  Галичини,  національно-демократична, радикальна та соціал-демократична, створили Головну Українську Раду, яку очолив керівник Української парламентарної репрезентації у Відні К. Левицький. У маніфесті Рада закликала «український народ стати однодушно проти царської імперії, при тій державі, в якій українське національне життя найшло свободу розвитку». З метою прискорити «годину визволення України» 2 серпня Рада ухвалила організувати добровольчий легіон Українських січових стрільців, який брав участь у військових операціях Першої світової війни, а згодом започаткував формування Української галицької армії.

Створений 4 серпня у Львові політичними діячами Наддніпрянської України Союз визволення України солідаризувався з ухвалами Головної Української Ради (5 травня 1915 р. вона перетворилася в Загальну Українську Раду - репрезентанта всього українського народу перед Центральними державами). Головою її залишився К. Левицький. Від 3 листопада 1916 р. керівником політичного життя в Галичині стала Українська парламентарна репрезентація, яку очолив Є. Петрушевич.

Безпосередній і вирішальний вплив на утворення Західноукраїнської Народної Республіки мали три обставини: проголошення державної незалежності Української Народної Республіки, військова поразка країн Троїстого союзу та масовий національно-визвольний рух в Австро-Угорській імперії, який завершився її розвалом. 16 жовтня цісар Карл сповістив про реорганізацію Австро-Угорщини в федеративну державу: «Австрія повинна стати союзною державою, у якій кожен народ має створити на своїй території власну державу», і «національні уряди повинні регулювати взаємні інтереси». 18 жовтня Українська парламентарна репрезентація за участю чільних політичних діячів та духовенства уконституювалася в Українську Національну Раду (УНРаду) - представника українського народу в Австро-Угорщині. Вона оголосила українську етнічну територію - Східну Галичину, Буковину і Закарпаття - Українською державою в складі Австро-Угорської федерації і зажадала, щоб вона «мала безумовно своїх заступників на Мировій конференції», а міністр закордонних справ Австро-Угорщини був позбавлений «права переговорювати іменем сеї української території». 19 жовтня головою УНРади було обрано Є. Петрушевича. На цьому засіданні від імені Української соціал-демократичної партії М. Ганкевич оголосив заяву про те, що метою всіх українців є «з’єдинена, вольна, самостійна Українська республіка».

Коли наприкінці жовтня 1918 р. розвал Австро-Угорської імперії став доконаним фактом та у зв’язку з тим, що над Східною Галичиною нависла реальна загроза бути зайнятою польськими військами, українці поспішили реалізувати декларацію УНРади від  18 жовтня  про державне самовизначення західноукраїнських земель, як це вже здійснювали в процесі національно-демократичної революції інші народи монархії. Центральний військовий комітет, очолюваний Д. Вітовським, за активної участі жовнірів-українців та широкого загалу 1 листопада встановив українську владу  у  Львові,  а  протягом  кількох  наступних  днів - майже  на  всій  території Східної Галичини та Буковини. 1 листопада УНРада відозвами «До населення міста Львова» та «До українського народу» сповістила українців про їх «визволення з віковічної неволі» та про те, що «з нинішнім днем Українська Національна Рада обняла власть в столичнім місті Львові і на цілій території Української держави».

9 листопада УНРада створила коаліційний уряд - Тимчасовий державний секретаріат, до складу якого увійшло 14 державних секретарів - 8 від національно-демократичної партії, 2 - від радикальної, по одному від християнсько-соціальної та соціал-демократичної і два безпартійних: К. Левицький - голова президії та державний секретар фінансових справ; державні секретарі: Л. Цегельський - внутрішніх справ; В. Панейко - закордонних справ; С. Голубович - судівництва; О. Барвінський - у справах освіти й віросповідань; Д. Вітовський - військових справ; С. Баран - земельних справ; Я. Литвинович - у справах торгівлі й промисловості; І. Макух - публічних робіт; А. Чернецький - праці та суспільної опіки; І. Куровець - охорони здоров’я; І. Мирон - шляхів сполучення; О. Пісецький - пошти і телеграфу; С. Федак - харчового уряду.

Програма державного будівництва, внутрішньої та зовнішньої політики була концептуально визначена уже 5 листопада Декларацією УНРади. У цьому документі стверджувалося, що в «державі не буде поневолення нації нацією… панування багатших над бідними… всі горожане без різниці мови, віри, роду, стану чи пола будуть справді рівні, а наскрізь демократичний лад, опертий на загальнім, рівнім демократичнім праві… забезпечить верховний голос у державі демосові, масам робочого люду».

13 листопада УНРада ухвалила «Тимчасовий Основний Закон про державну самостійність українських земель бувшої Австро-Угорської монархії», яким означена територія оголошувалася самостійною Західноукраїнською Народною Республікою, державну владу в якій «виконує весь народ через своє заступництво» в Установчих зборах, обраних на «основі загального, рівного, безпосереднього, тайного і пропорціального права». 16 листопада Державний секретаріат визначив функції, обов’язки та принципи формування органів державного управління у повітах, містах і гмінах, права державних повітових комісарів. Згідно з «Уставами й інструкціями для повітових органів Української Національної Ради», комісари обиралися відпоручниками (уповноваженими) усіх громад та оголошувалися «верховним органом громадської національної влади» та державної влади у повіті. Визначалися обов’язки і завдання сільських комісарів, які на випадок надзвичайних обставин ставали начальниками громад. Загалом повітові та сільські комісари мали тямити, що «в своїй діяльності являються відповідальними перед Українською національною радою, Українською державою, українським народом».

Реалізовувалися ці демократичні засади державного будівництва за екстремальних обставин, зумовлених насамперед тим, що молодій державі уже з першого дня її виникнення треба було захищати незалежність від іноземних агресорів. 1 листопада розпочався наступ польських, а трохи згодом і румунських військ, за спиною яких стояли країни Антанти, зокрема Франція. 22 листопада польське військо захопило Львів, і уряд ЗУНР вимушений був переміститися спочатку до Тернополя, а 1-2 січня у Станіславів (Станіслав), нині Івано-Франківськ.

Незважаючи на ці вкрай несприятливі умови, державотворча діяльність розгорталася. Її здійснювали УНРада (законодавчий орган) і Рада державних секретарів (виконавчий орган). У реальному житті чітке розмежування функцій між законодавчою і виконавчою владою не завжди простежувалося. Наприкінці жовтня - початку листопада 1918 р. УНРада складалася з 72, а на початку січня 1919 р. з 123 осіб. 3 січня Друга сесія УНРади у Станіславові утворила президію і обрала президентом Є. Петрушевича. 4 січня сформовано новий уряд на чолі з С. Голубовичем, який керував також фінансами, торгівлею й промисловістю. Державними секретарями були: В. Панейко - закордонних справ (з 10 березня - М. Лозинський); І. Макух - внутрішніх справ; Д. Вітовський - військових справ (з 12 лютого - В. Курманович); О. Бурачинський -  судочинство;  А.  Артимович - просвіти й віросповідання; І. Мирон - шляхів, пошти й телеграфу; М. Мартинець - земельних справ; М. Козаневич - публічних робіт; Л. Цегельський - державний секретар без портфеля. Другий уряд ЗУНР був теж коаліційним, складався з націонал-демократів, радикалів та безпартійних.

У внутрішній політиці уряди ЗУНР особливу увагу звертали на функціонування й розвиток народного господарства. З огляду на те, що більшість населення краю була зайнята в сільському господарстві, яке за час війни було зруйноване, органи влади розробляли програму його докорінного реформування. Підготовлений спеціальною урядовою комісією проект закону про земельну реформу 14 квітня 1919 р. було схвалено. Закон передбачав збереження приватної власності на землю. Конфіскації підлягали поміщицькі, державні, монастирські та єпископські землеволодіння, які перевищували «найвищу границю індивідуального посідання  землі».  Конфісковані землі  розподілялися  серед  безземельних  і  малоземельних  селян,  а також і насамперед - серед жовнірів, які брали  участь  у  «теперішній  війні за волю України». Частина їх призначалася  для  «творення  взірцевих  господарств, рільничих шкіл, інших промислових, просвітніх, добродійних і загальнокорисних завдань». Чимало було зроблено для поліпшення матеріального становища селянства, забезпечення  найбідніших  прошарків харчами і зерном. 12 квітня ухвалено закон про 8-годинний робочий день.

Засади розвитку шкільництва були чітко окреслені в законах УНРади від 13 лютого 1919 року «Про основні уладження шкільництва на Західній області Української Народної Республіки» та від 14 лютого «Про удержавлення приватних шкіл і вчительських семінарій». Закони оголошували всі школи, в т.ч. й професійні, а також приватні - державними, а учителів - державними службовцями. В республіці було 30 українських середніх навчальних закладів, зокрема, 20 гімназій та 7 учительських семінарій. Закон від 13 лютого гарантував національним меншинам навчання рідною мовою. У Станіславові, Тернополі, Стрию (нині Львівської обл.) і Коломиї (нині Івано-Франківської обл.) відкрито єврейські гімназії. 24 лютого Державний секретаріат просвіти та віросповідань видав «Розпорядок» про викладання української мови у державних середніх школах. Законом УНРади від 15 травня державною мовою оголошувалася українська, але національним меншинам було гарантовано «свободу вживання як усно, так і в письмах їх матірної мови в урядових зносинах з державними властями».

Надзвичайно важливим аспектом внутрішньоі зовнішньополітичної діяльності ЗУНР була проблема возз’єднання українських земель в єдиній незалежній державі. Вона розглядалася насамперед як реалізація споконвічних устремлінь українського народу до державної єдності і як вирішальний чинник зміцнення ЗУНР та УНР в боротьбі за самозбереження від загрози чергового розчленування та іноземного поневолення України. Для галичан, як і буковинців та закарпатців, державне самовизначення західноукраїнських земель було не самоціллю, а тільки важливим етапом на шляху до самостійної соборної України.

УНРада та уряд ЗУНР були ініціаторами злуки двох українських держав та спільної боротьби проти іноземних  агресорів.  Цим  вони  сповнювали повсюдні ухвали народних зібрань, зокрема буковинського віча у Чернівцях та закарпатського в Хусті, про возз’єднання українських земель у єдиній державі. 6 листопада 1918 р. київська газета «Нова рада» опублікувала звернення УНРади «До всіх свідомих синів цілої України від Сяну аж по Кубань» прийти «на поміч братам галичанам» захистити незалежність ЗУНР. 10 листопада УНРада доручила «державному секретаріатові поробити потрібні заходи для з’єднання всіх українських земель в єдиній державі». Внаслідок переговорів 1 грудня у м. Фастів (нині Київської обл.) між урядами ЗУНР та УНР був підписаний передвступний договір про злуку «Обох Українських держав в одну державну одиницю». 3 січня 1919 р. у Станіславові сесія УНРади прийняла закон про злуку ЗУНР з УНР та доручила «Державному секретаріатові негайно розпочати переговори з київським правительством для сфіналізування договору про злуку».

16 січня 65-членна делегація УНРади від різних політичних партій і організацій та всіх складових ЗУНР - Східної Галичини, Буковини й Закарпаття - на чолі з першим віце-президентом приїхала до Києва для «нотифікування злуки». До складу делегації входили державні секретарі Д. Вітовський, І. Мирон, О. Бурачинський, Л. Цегельський та інші. 21 січня Директорія УНР привітала ухвалу Української Національної Ради ЗУНР від 3 січня. Урочистий Акт злуки було проголошено 22 січня на Софійському майдані у Києві. Від імені ЗУНР державний секретар Л. Цегельський зачитав ухвалу УНРади від 3 січня, а Ф. Швець - «Універсал Директорії Української Народної Республіки», який сповіщав «український народ про велику подію в історії землі нашої Української»: «Однині воєдино зливаються століттями одірвані одна від одної частини єдиної України - Західноукраїнська Народна Республіка (Галичина, Буковина і Угорська Україна) і Наддніпрянська велика Україна». 23 січня депутати Трудового конгресу, що репрезентували всі прошарки населення Наддніпрянської України (377 селян, 118 робітників та 33 інтелігенти), за участі делегації ЗУНР затвердили Універсал Директорії, включивши таким чином делегацію від ЗУНР до складу Трудового конгресу.

Отже, Акт злуки був ухвалений законодавчими органами УНР та ЗУНР, які репрезентували всі прошарки та політичні сили на етнічній території України. З огляду на це спроби стверджувати, ніби він мав тільки декларативний характер, бо не був схвалений Українськими національними зборами, і той чи інший керівник УНР (С. Петлюра) або ЗУНР (Є. Петрушевич) міг самочинно скасувати його ухвали, є безпідставні.

Після об’єднання ЗУНР дістала назву Західна область Української Народної Республіки (ЗОУНР). Є. Петрушевич увійшов до складу Директорії, а 30 березня Рада державних секретарів ухвалила повідомити держави світу про об’єднання обох частин України і водночас визначила принципи діяльності зарубіжних представництв - працювати в контакті у справах, що стосуються «цілої об’єднаної України». Крім того, Директорія надала ЗУНР матеріальну допомогу, надіслала боєприпаси й військову техніку.

Все ж досягти інтеграції двох державних організмів та синхронізації їх дій у внутрішній та зовнішній політиці не вдалося. Це породжувало суперечності й конфліктні ситуації. Вони особливо загострилися, коли стало відомо, що голова Директорії С. Петлюра має намір дійти замирення з Польщею коштом Галичини. За цих обставин уряд ЗУНР проводив державотворчу діяльність, зокрема, на міжнародній арені, фактично самостійно.

Зовнішня політика уряду ЗУНР спиралася на фундаментальні принципи - визнання за кожним народом природного права на самовизначення і державну незалежність. Цієї засади він дотримувався насамперед щодо народів колишньої Австро-Угорської імперії, в першу чергу польського, його права на відновлення державної самостійності, але в етнічних територіальних межах. Водночас керівництво ЗУНР рішуче відкинуло будь-які спроби поставити під сумнів право українського народу на державну самостійність та соборність, а тим більше спроби силою зброї його поневолити. У зв’язку з цим головні зусилля зовнішньополітичних відомств були підпорядковані тому, щоб донести до міжнародної громадськості та урядів країн Європи й Америки об’єктивну інформацію про боротьбу українського народу за незалежність і таким чином створити сприятливіші умови для захисту, самозбереження й визнання молодої держави.

Щодо цього уряд ЗУНР домігся певних успіхів. Були відкриті дипломатичні представництва в Австрії, Чехословаччині, Німеччині, Угорщині, США,  Канаді,  Бразилії -  всього  у 15 країнах. У Відні розмістилося Українське пресове бюро, яке у різний час очолювали Я. Біберович та Р. Смаль-Стоцький. На кількох мовах Бюро публікувало інформативні матеріали про історію України, зокрема її західних земель, про боротьбу українського народу за незалежність і причини польсько-української війни, про політику більшовицької Росії щодо України. У січні 1919 р. уряд ЗУНР надіслав до мирної конференції делегацію - В. Панейка та С. Томашівського, яка певний час входила до спільного представництва УНР. Однак в Парижі відчутних успіхів вона не досягла, бо країни Антанти вважали Польщу надійнішим партнером у боротьбі проти більшовицької Росії і набагато потужнішою протидією післявоєнній Німеччині, ніж ЗУНР. Не без впливу польських дипломатичних місій в країнах Європи та Америки ЗУНР характеризувалася як штучний державний витвір австро-німецьких спецслужб, керівники якого співчувають анархічно-більшовицьким ідеям. Тому Найвища рада країн Антанти вимагала від УГА припинити військові дії проти Польщі і укласти перемир’я саме тоді, коли польські війська відступали. 22 лютого, під час переговорів в Ходорові з антантівською місією на чолі з французьким генералом Бартелемі, командування УГА ще раз переконалося в тому, що керівники мирної конференції підтримують Польщу. Врешті, і сам Бартелемі 3 березня у Львові відверто заявив, що Франція і Англія прихильні до поляків і хочуть бачити Польщу «великою і сильною, з сильною армією, як протидію Німеччині».

Для уряду ЗУНР ситуація ускладнювалася ще й тим, що 27 лютого в процесі переговорів з антантівською військовою місією «С. Петлюра, - як стверджує М. Лозинський, - готовий був піти на уступки коштом Східної Галичини, щоб за них одержати мир з Польщею і визнання в Антанти». Це підтвердилося пізніше. 24 травня представник  Директорії Б. Курдиновський підписав у Варшаві з прем’єр-міністром Польщі І. Падеревським декларацію, за якою уряд України відмовлявся від своїх прав на Східну Галичину.

У боротьбі проти іноземних агресорів уряд ЗУНР міг реально розраховувати тільки на власні сили, на організовану і добре озброєну армію. Але за тих обставин саме це майже не можна було реалізувати, бо у Східній Галичині не було заводів для виготовлення зброї, а ЗУНР була ізольована від країн-постачальників озброєнь. На час листопадової революції Український військовий комітет мав у своєму розпорядженні ледве півтори тисячі погано озброєних січових стрільців. 5 листопада УНРада та Генеральна команда у відозві «Під зброю!» закликала створити «своє військо,  національну  армію».  13  листопада голова президії Державних секретарів  К. Левицький  і  державний секретар у військових справах Д. Вітовський  обнародували наказ про мобілізацію до галицької армії всіх громадян республіки віком від 17 до 50 років.  Був  створений  також   вищий керівний орган - Начальна команда галицької армії, до складу якої увійшли досвідчені офіцери австро-угорської  армії  різних  національностей та добровольці з УНР, зокрема генерали М. Омелянович-Павленко, І. Гембачів, полковники Є. Мишковський, І. Омелянович-Павленко та інші.  На  початку  1919 р.  збройні сили  ЗУНР  уже  становили   близько 60 тисяч чоловік, поділених на 3 корпуси.

Сформування Української галицької армії дало змогу на початку 1919 р. не тільки стабілізувати ситуацію на польсько-українському фронті, а й на деякий час перехопити ініціативу. Це змусило країни Антанти втрутитися, вимагаючи підписання перемир’я. Переговори не дали позитивних наслідків, однак протягом березня-квітня польські війська відкинули УГА з укріплених позицій, готуючи плацдарм для генерального наступу. Тоді ж з Франції до Галичини була передислокована 90-тисячна армія генерала Ю. Галлера.

24 травня у війну проти ЗУНР вступила і союзна Варшаві Румунія, яка захопила Покуття. Настирливі намагання об’єднаної делегації УНР та ЗУНР  на  Паризькій  мирній  конференції за допомогою міжсоюзної комісії Бота примусити польський уряд припинити військовий наступ у Галичині, укласти перемир’я та визначити демаркаційну лінію завершились провалом, бо польська делегація саботувала ухвали комісії. Більше того, 25 червня Найвища рада країн Антанти дозволила польському війську воєнні дії по річці Збруч. У відповідь на це 15 липня президент Є. Петрушевич надіслав Найвищій раді листа, в якому стверджував: «Український нарід і його армія до останньої людини вестимуть боротьбу за свою державу проти польських наїздників... відповідальність за наслідки того страшного присуду, виданого без переслухання обох воюючих сторін, впаде не на мене». Всі ці обставини змусили Галицьку армію 16-17 липня перейти на територію УНР. Керівництво республіки ще 26 травня залишило Станіславів і перемістилося спочатку в Бучач, Заліщики (обидва нині Тернопільської обл.), а потім до м. Кам’янець-Подільський (нині Хмельницької обл.) у ставку головного отамана Директорії С. Петлюри.

З цього часу починається якісно новий етап діяльності уряду ЗУНР. 9 червня «з огляду на вагу хвилі й на небезпеку, грозячу Вітчизні, для скріплення й одностайності державної влади Президія Виділу УНРади і Державний секретаріат постановили надати право виконувати всю військову і цивільну владу, яку виконував досі на основі конституції Виділ УНРади і Державний секретаріат, уповновласному Диктаторові». Ним став президент Є. Петрушевич. Головноуповноваженими диктатора були С. Голубович (внутрішні справи), І. Макух (шляхи), С. Витвицький (закордонні справи), К. Долежаль (директор військової канцелярії). Начальним (головним) комендантом призначено генерала О. Грекова. Це був третій уряд ЗУНР.

За нових обставин значно змінилися функції уряду. З метою відновлення державної незалежності ЗУНР уряд продовжував організовувати збройну боротьбу проти її агресорів, а на міжнародній арені шукав союзників та домагався визнання прав українців на державне самовизначення. Однак умови для реалізації цих зусиль були надзвичайно складні. Після перенесення осідку в Кам’янець-Подільський різко загострилися взаємини з Директорією, яка, по суті, ігнорувала президента Є. Петрушевича і його адміністрацію. Крім того, 4 липня був прийнятий закон про утворення у складі Директорії міністерства у справах Західної України на чолі з С. Вітиком - відвертим опонентом уряду ЗУНР. У законі стверджувалося, що диктатор не є законним наступником УНРади, тому вся повнота влади у галицьких справах переходить до Директорії.

Передислоковуючи майже 100-тисячну армію на Велику Україну, керівництво ЗУНР сподівалося спільною боротьбою проти наступу червоної і білої Росії реалізувати свій план «через Київ до Львова». Але, опинившись у «чотирикутнику смерті» (більшовики, Денікін, Польща і Румунія), Директорія не тільки не мала можливості здійснювати цей план посиленням військових дій проти Польщі, а отже, і проти Антанти, особливо після ухвали Найвищої ради від 25 червня 1919 року, а навпаки, шукала шляхів примирення з польським урядом та укладення з ним союзу для захисту УНР від більшовицької і білої Росії за рахунок Східної Галичини.

1 вересня 1919 р. Директорія підписала з польським урядом перемир’я, за яким була встановлена нейтральна зона між притоками Дністра - річками Збруч та Жванчик, а проблема спільних дій проти більшовиків передоручалась комісії для подальшого обговорення. 3 жовтня для продовження польсько-українських переговорів до Варшави виїхала місія УНР, до складу якої від ЗУНР увійшли С. Витвицький, А. Горбачевський та М. Новаковський. Тим часом  6 листопада без погодження і всупереч волі президента ЗУНР Є. Петрушевича Начальна команда УГА на чолі з генералом М. Тарнавським підписала з генералом А. Денікіним договір про її перехід до Добровольчої армії. 5 листопада диктатор усунув М. Тарнавського, призначив начальним комендантом генерала О. Микитку, а 9 листопада анулював договір з Добровольчою армією. Все ж ці обставини загострили взаємини між Директорією та керівництвом ЗУНР. 15 листопада Є. Петрушевич разом з урядовцями покинув Кам’янець-Подільський та через Румунію виїхав до Відня. 17 листопада Начальна команда УГА таки підписала договір з генералом А. Денікіним, після чого армія перейшла в розпорядження останнього.

Тим часом на польсько-українських переговорах у Варшаві члени місії від УНР всупереч протестам делегатів ЗУНР погодилися на вимоги польського уряду і 2 грудня 1919 р. підписали договір, за яким кордон між Польщею та Україною пролягав по річці Збруч. «Політичне становище Східної Галичини, - вказувалося у договорі, - розв’язується польським урядом в порозумінню з представниками українського народу, який заселяє ту провінцію». Умови угоди, за якою Директорія зрікалася Східної Галичини, були підтверджені 22 квітня 1920 р. Варшавським договором С. Петлюри з польським урядом.

Державний секретар закордонних справ ЗУНР В. Панейко ще 16 грудня надіслав голові делегації УНР на Паризькій мирній конференції М. Тишкевичу листа, в якому відзначалося: «Стоячи на становищі єдності всіх українських земель як найвищого політичного принципу сучасної політики українського народу і бачачи будучність  української  нації  тільки в організації всіх позитивних культурних і соціальних її сил, п’ятнуємо з обуренням факт віддання актом з дати: Варшава, 2 грудня 1919, західноукраїнських земель у польську неволю правительством Директорії, яке… виявило повну політичну нездарність і шкідливість, та внаслідок сього виступаємо зі складу об’єднаної делегації». 21 грудня Є. Петрушевич висловив рішучий протест проти польсько-української угоди, заявив, що «іменем Західної области Української народної республіки, себто Східної Галичини, має право заявлятися щодо території Західноукраїнської народної республіки та щодо її відносин, а зокрема щодо границь супроти Польщі, тільки Національна рада та установлене нею правительство Західноукраїнської народної республіки».

9-17 грудня 1919 р. за ініціативи Є. Петрушевича у Відні відбулися збори членів УНРади за участi заступника делегації УНР на Паризькій мирній конференції В. Панейка. Учасники засідання були одностайні в тому, що прагненням українців є «сполучення всіх українських земель в одній самостійній і суверенній Українській державі… та що українці Західної області хочуть ділити долю з Придніпрянською Україною і з нею разом злучитися в тій державно-правній формації, яку вибере собі український нарід…». Власне для того, щоб осягти цю кінцеву мету, і потрібно було, як перший етап, відновити державну незалежність ЗУНР. 25 липня 1920 р. розпорядженням Є. Петрушевича почалася реорганізація уряду, а 1 серпня був затверджений такий його склад уповноважених: С. Витвицький - у закордонних справах; В. Сінгалевич - у справах фінансів, торгівлі і промислу; К. Левицький - у справах преси та пропаганди; Й. Ганінчак - у внутрішніх справах. Директором Військової канцелярії призначено Я. Селезінка. Протягом 1921 р. у складі «уповноважених диктатора» відбулися такі зміни: С. Витвицький став Головою місії у Парижі та Лондоні, а уповноваженими: К. Левицький - у закордонних справах; О. Назарук - у справах преси та пропаганди, згодом - у внутрішніх справах.

Після перенесення уряду ЗУНР за межі України, у Відень, розпочався завершальний, так званий екзильний період його діяльності. Стратегічні цілі залишилися попередніми - відновити державну незалежність та соборність. Акценти щодо шляхів і засобів їх реалізації були скориговані. Керівництво ЗУНР поставило перед собою завдання з допомогою національно-патріотичних сил краю перешкодити польському уряду здійснити анексію Східної Галичини фактичним встановленням окупаційного режиму і поставити світову громадськість та країни Антанти перед доконаним фактом інкорпорації українських земель до складу Польської держави. Координуючи дії національно-патріотичних сил у Східній Галичині, воно намагалося перешкодити польській владі реалізовувати політику доконаних фактів, тобто анексію краю. З цією метою широко застосовувалася система бойкоту окупаційної влади та її розпоряджень. Йшлося, зокрема, про відмову служити у польському війську, бойкот перепису, участь у якому трактувалася польським урядом як свідчення визнання українцями влади Польщі, рішучі виступи проти колонізації краю цивільними і військовими поселенцями в процесі проведення земельної реформи тощо. Особливо великих успіхів національно-патріотичні сили домоглися під час виборів до сейму і сенату 5 і 12 листопада 1922 р. Виходячи з того, що за міжнародними договорами Східна Галичина не належала до Польщі, уряд ЗУНР та всі національно-патріотичні сили й організації закликали населення краю бойкотувати вибори. Цю кампанію підтримала і Комуністична партія Східної Галичини, а також Українська соціал-демократична партія. Саме завдяки спільним діям усіх національно-патріотичних сил, незважаючи на масові репресії й терор, вибори у сейм і сенат фактично перетворилися у загальнонародний плебісцит заперечення прав Польщі на Східну Галичину. Вибори бойкотували - до сейму 60, а до сенату 63 % виборців Східної Галичини, фактично всі українці краю.

Загалом антиокупаційний рух у 1921 і особливо 1922 р. набрав широкого розмаху. В окремих регіонах почали діяти партизанські групи. Так званий загін «Червона двадцятка» був перекинутий на Волинь і Східну Галичину з радянської України. 27 жовтня Рада міністрів Польщі надала генералу Ю. Галлеру надзвичайні повноваження на території Львівського, Станіславівського і Тернопільського воєводств.

Саме в контексті наростання національно-визвольного руху у Східній Галичині уряд ЗУНР почав чіткіше визначати своє ставлення до радянської України та зважувати перспективи опертися на неї в боротьбі проти Польщі. У зв’язку з цим актуалізувалася проблема УГА, зокрема, тієї її частини, яка була інтернована до Чехословаччини. З одного боку, на західноукраїнських землях уважно стежили за розгортанням державного будівництва  та  політикою  українізації  в  Наддніпрянській Україні. Тому керівники ЗУНР та національно-патріотичні організації кинули клич їхати в Україну і послідовно наповнювати радянську форму державності національним змістом. Пройняті благородними намірами, десятки тисяч волинян, галичан, буковинців і закарпатців виїжджали на Велику Україну, щоб прислужитися патріотичній справі. На жаль, подальша доля цих подвижників була трагічна.

З іншого боку, уряд ЗУНР був переконаний у неминучості військового радянсько-польського конфлікту. Тому дискутувалася доцільність передислокації частин УГА з Чехословаччини в Україну для участі в можливому конфлікті й загалом у будівництві демократичної України. У свою чергу, і радянське керівництво розмірковувало про доцільність передислокації частин УГА в Україну, але, головним чином, з іншою метою - їх нейтралізації як важливого військово-політичного чинника української еміграції в країнах Європи.

У зовнішній політиці уряд ЗУНР продовжував відстоювати право українців Східної Галичини на державне самовизначення, спираючись насамперед на міжнародні угоди країн Антанти щодо Східної Галичини, схвалені після завершення Першої світової війни. Йшлося, зокрема, про Сен-Жерменський договір від 10 вересня 1919 р., яким Австрія зрікалася своїх прав щодо Східної Галичини на користь держав Антанти, постанову Найвищої ради Паризької мирної конференції від 25 червня 1919 р., в якій вона доручила Польщі окупувати Східну Галичину, але чітко зазначила, що польський уряд буде мати право впровадити цивільну адміністрацію в Східній Галичині тільки після підписання з союзними державами умови, яка «в останній інстанції буде спиратися на праві самовизначення населення Східної Галичини щодо його державної приналежності», час якого буде визначений союзними державами. Ці принципи були стверджені і Версальським мирним договором 28 червня 1919 року.

Нарешті, на початку липня 1919 р. підкомісія Найвищої ради у польських справах розпочала підготовку проекту статусу Східної Галичини. 24 серпня галицько-українська делегація на Паризькій мирній конференції надіслала Найвищій раді ноту з приводу підготовки статусу Східної Галичини. Уряд ЗУНР ствердив, що «польська й румунська окупації української території знайшли у Союзників не тільки апробату, але й дійсну поміч». Тому, щоб «скоротити муки нещасного українського населення, ми погодимося взяти участь в нарадах над провізоричним регуляміном для Східної Галичини на основі рішення Найвищої ради з 25 червня» та за умов визнання самовизначення народу, а також «збереження територіальної інтегральності українських частин Галичини і Буковини».

Проект статусу Східної Галичини був завершений 20 листопада 1919 р. і схвалений Найвищою радою 8 грудня. У порівнянні з рішеннями Найвищої ради від 25 червня він був кроком назад насамперед тому, що Польща одержувала «мандат організувати й адмініструвати під час 25 літ» на території, яка творитиме автономну Східну Галичину. Делегація ЗУНР не брала участі у засіданні і не була ознайомлена з ухвалами Найвищої ради. Польський  уряд  не  погодився  з проектом, зокрема у тій частині, де йшлося про автономію Східної Галичини. Тому 22 грудня 1919 року Найвища рада не надала чинності запропонованому проекту, у зв’язку з чим державно-правовий статус Східної Галичини продовжував залишатися невирішеною міжнародною проблемою.

Власне, ця обставина відкривала перед урядом ЗУНР досить широкі можливості продовжувати вимагати від країн Антанти вирішення східно-галицької проблеми на засадах визнання прав кожного народу на державне самовизначення. Тим більше, що у підписаному 10 липня 1920 р. у м. Спа договорі між країнами Антанти і Польщею про Східну Галичину говорилося як про нерозв’язану міжнародну проблему, спеціальне обговорення якої переносилося на конференцію в Лондоні за участі представників Східної Галичини. Конференція не відбулася, але 11 липня міністр закордонних справ Великої Британії лорд Дж. Керзон у листі уряду радянської Росії з запрошенням взяти участь у конференції вперше чітко окреслив східні кордони Польщі, які відповідали ухвалі Найвищої ради від 8 грудня 1919 р. і які згодом одержали назву «лінія Керзона».

Після завершення радянсько-польської війни у вересні 1920 р. у Ризі розпочались переговори між Польщею та радянськими урядовими делегаціями України й Росії. За вказівками В. Леніна, концептуальна позиція радянської делегації на переговорах полягала в тому, щоб, з одного боку, за будь-яку ціну домогтися підписання договору з Польщею і тому не скупитися на територіальні поступки та обіцянки, вважаючи домовленості щодо кордонів як щось другорядне і тимчасове, а з іншого - не допустити відновлення Східно-Галицької держави, обмежуючись пустопорожніми заявами про право населення Східної Галичини на самовизначення. Слід, однак, відзначити, що в заяві від 24 вересня 1920 р. радянська делегація вимагала «негайного затвердження незалежності і суверенності Східної Галичини», але тут йшлося тільки про Галицьку радянську соціалістичну республіку. Коли ж виявилося, що цієї радянської республіки вже немає, то вона рішуче стверджувала зовсім інше: «Створення Галицької держави не в наших інтересах», бо Східна Галичина може перетворитися у «П’ємонт» контрреволюції.

8 вересня уряд ЗУНР надіслав до Риги делегацію в такому складі: К. Левицький - голова, члени - О. Назарук, Л. Мішуга і Є. Брайтер, поставивши перед нею двоєдине завдання: не брати участі у конференції і водночас «не допустити, щоб Галичина силою мирового трактату між Польщею і Росією-Україною була признана вцілости або в части Польщі», і з цією метою «увійти в контакт з російсько-українською делегацією та приєднувати її до ідеї повного визволення Галичини з-під панського панування».

21 вересня Галицька делегація надіслала учасникам польсько-радянських переговорів у Ризі заяву, якою застерігала їх не «вирішувати державне становище Східної Галичини» без УНРади та уряду ЗУНР, а 27 вересня ще раз повторила ці вимоги. Коли ж прелімінарні умови договору були підписані, галицька делегація від імені уряду висловила «рішучий протест проти всякого, хоч би тільки тимчасового розпорядження землею Східної Галичини чи зі сторони Польщі, чи зі сторони Росії або України, бо всяке рішення у справі східногалицької  території  без  згоди  представників Національної Ради Східної Галичини є ярким насилуванням права самовизначення населення сеї території.  І  тому  таке  вирішення  не  може мати ніякого значіння та його ніколи наш нарід за важне не признає».

Уряд ЗУНР продовжував вважати сувереном Східної Галичини країни Антанти,  які  й  повинні  вирішувати її  державно-правовий  статус.  Тому у листопаді 1920 р. галицька делегація приїхала в Женеву й передала Лізі Націй ноту, підписану Є. Петрушевичем, К. Левицьким та іншими членами уряду, яка містила вимогу припинити окупаційний терор у Східній Галичині та передати всю повноту влади органам місцевого самоуправління, а представників УНРади запросити до участі в засіданнях Ради Ліги Націй під час обговорення східногалицької проблеми. Розглянувши справу Східної Галичини, 23 лютого 1921 р. Рада  Ліги  Націй  ще  раз  підтвердила, що «Польща є тільки фактичним військовим окупантом Галичини, сувереном якої є держави Антанти», і тому ухвалила передати проблему визначення державно-правового статусу Східної Галичини Раді послів. Таке рішення Ліги Націй було значним дипломатичним успіхом уряду ЗУНР. До того ж 27 вересня сесія Ліги Націй рекомендувала Раді Ліги привернути увагу великих держав до потреби прискорити визначення державно-правового статусу Східної Галичини.

Досить  результативну  дипломатичну діяльність керівництво ЗУНР розгорнуло в процесі підготовки Генуезької конференції, яка проходила у квітні-травні 1922 р. В міру наближення часу відкриття конференції все чіткіше окреслювалися англо-французькі суперечності на ґрунті боротьби за сфери впливу у Центральній Європі. Це проявилося і в різному ставленні до розв’язання східногалицької проблеми. Франція підтримувала Польщу, а більш могутня Велика Британія, вдаючи з себе прихильника вирішувати цю справу на засадах самовизначення націй, чинила тиск на своїх опонентів. Розуміючи, що за таких обставин обговорення східногалицької проблеми на Генуезькій конференції може мати непередбачувані наслідки, польський уряд робив усе від нього залежне, щоб зашкодити цьому.

Уряд ЗУНР, навпаки, намагався скористатися з ситуації, щоб актуалізувати розв’язання проблеми Східної Галичини як важливого фактора стабілізації міжнародних відносин у Центральній Європі. Наприкінці 1921 - початку 1922 р. урядові делегації ЗУНР побували у багатьох країнах Західної Європи та Америки. Особливо інтенсивні переговори проводились з урядовцями й функціонерами Англії. Наприкінці грудня 1921 р. у таємному повідомленні польської поліції відзначалося, що під час англо-українських переговорів у Відні представник  англійського  уряду  запевнив Є. Петрушевича, що «на найближчому  засіданні  Ліги  Націй  Англія виступить з проектом утворення з Східної Галичини окремої держави». За дорученням  уряду  ЗУНР  у  листопаді 1921 р. митрополит А. Шептицький побував у Бельгії, Франції, Великій Британії, Канаді, а в грудні мав аудієнцію в президента США В. Гардінга.

8 квітня 1922 р. делегація УНРади та уряду ЗУНР надіслала Генуезькій конференції меморандум - розглянути східногалицьку проблему. Цю пропозицію підтримали делегації Англії, Канади та Італії. 29 квітня Ллойд-Джордж виступив за найскоріше розв’язання проблеми східних кордонів Польщі та вирішення долі Східної Галичини. 10 травня на засіданні політичної комісії він запропонував поставити  питання  про  Східну Галичину  у  порядок  денний  засідань  Генуезької конференції. І хоча з допомогою французької та американської делегацій польському урядові таки вдалося не допустити обговорення справи Східної Галичини на конференції, сам факт дискусії засвідчив хиткість міжнародних  позицій  Польщі  в  її домаганнях анексувати Східну Галичину.

Певний дипломатичний успіх у Генуї керівництву ЗУНР в подальшому не вдалося розвинути й закріпити. У другій половині 1922 р. міжнародна ситуація змінилася не на користь східногалицької справи внаслідок зближення спільних інтересів Англії та Франції як в Європі, так і на Близькому Сході. Це й прискорило анексію Східної Галичини Польщею. 15 лютого 1923 р. польський уряд надіслав Раді послів великих держав ноту з проханням визнати східні кордони Польщі і таким чином інкорпорувати Східну Галичину до Польської держави. Після того, як 1 березня уряди Франції, Англії та Італії дали своїм представникам у Раді інструкцію щодо визнання східних кордонів Польщі, справа з анексією Східної Галичини наблизилась до фатального кінця.

Керівництво ЗУНР всіляко намагалося перешкодити цьому. Найпомітнішою дипломатичною акцією уряду наприкінці 1922 - на початку 1923 р. були поїздки митрополита А. Шептицького у Відень, Лондон, Париж та Ватикан. Вони, однак, не дали бажаних наслідків. Водночас продовжувались переговори уряду ЗУНР з державними й діловими колами Англії. 5 березня він надіслав країнам Антанти ноту і власний проект вирішення проблеми Східної Галичини на основі міжнародних договорів, зокрема Версальського.

Незважаючи на це, 14 березня у Парижі Рада послів Англії, Франції, Італії та Японії ухвалила передати Східну Галичину Польщі за умов надання їй автономії та забезпечення прав національних меншин. У зверненні «До українського народу Галицької землі» Є. Петрушевич назвав ухвалу Ради послів глумом і наругою з «найсвятіших почувань українського народу Галицької землі». Цей брутальний акт великих держав щодо Східної Галичини був засуджений усім українським народом. 18 березня учасники 40-тисячної демонстрації у Львові поклялися продовжувати визвольну боротьбу за державну незалежність і соборність України.

30 червня 1923 р. уряд ЗУНР саморозпустився.

Не применшуючи помилок галицьких урядів у внутрішній та зовнішній політиці, все ж слід визнати головною причиною поразки ЗУНР агресивні дії сусідніх держав, підтримані країнами Антанти. «При всіх внутрішніх недостатках, - писав М. Лозинський, - Галичина в боротьбі проти польського наїзду дала такий примір геройства, що ся боротьба остане на все одною з найгарніших сторінок історії боротьби українського народу за волю».

 

Література

Левицький Кость. Історія політичної думки галицьких українців. 1898-1917. - Львів, 1926.

Верига Василь. Визвольні змагання в Україні. 1914-1923 рр.: У 2-х т. - Львів, 1998.

Лозинський М. Галичина в роках 1918-1920. - Нью-Йорк, 1970.

Карпенко О.Ю. До питання про характер революційного руху в Східній Галичині в 1918 році. З історії західноукраїнських земель. - Вип. 1. - К.,1957.

Макарчук С.А. Українська республіка галичан. - Львів, 1997.

Литвин М., Науменко К. Історія ЗУНР. - Львів, 1995.

Назарук О. Галицька делегація в Ризі: 1920. Спомини учасника. - Львів, 1930.

Сливка Ю.Ю. Західна Україна в політиці  польської  та  української  буржуазії. 1920-1939. - К., 1985.

 

версія для друку