українська російська англійська
Керівники урядів Української Радянської Соціалістичної Республіки

 

 

 

ЛЮБЧЕНКО

Панас Петрович

 

(1897 – 1937)

(керував урядом:

квітень 1934 р. — серпень 1937 р.)

 

Народився 14 січня 1897 р. у м. Кагарлик, нині Київська область, у родині селянина-бідняка. Закінчив двокласну сільську школу, Київську військово-фельдшерську школу (1914), екстерном склав іспити на атестат зрілості (1917), рік провчився на медичному (й паралельно на правничому) факультеті університету св. Володимира у Києві. З 1913 р. — учасник есерівської течії революційного руху. Брав участь у Першій світовій війні, служив у 33-му Єлецькому стрілецькому полку на Південно-Західному фронті, був двічі поранений. Після одужання — фельдшер Київського окружного військового госпіталю. У 1916—17 рр. співробітничав у журналах «Соціалістична думка» та «Наше слово». Після Лютневої революції 1917 р. у Росії належав до УПСР, входив до Київської ради робітничих депутатів. Був членом УЦР від УПСР. Належав до лівої фракції, яка виступала за встановлення радянської влади в Україні і співпрацю з російськими більшовиками.

Від березня 1919 р. перебував у новоствореній Українській партії соціалістів-революціонерів (комуністів); з серпня 1919 р. мала назву — Українська комуністична партія (боротьбистів). Входив до складу керівних органів партії. У березні 1920 р. разом з переважаючою більшістю керівних діячів УКП (боротьбистів) разом з О. Шумським, Г. Гриньком, Г. Михайличенком та ін. увійшов до складу КП(б)У. Партійний стаж йому зарахували з травня 1918 р.

У 1920—21 рр. — секретар Київського губкому КП(б)У, заступник начальника політвідділу 2-ї Кінної армії, голова Чернігівського губвиконкому. У 1922—27 рр. — заступник голови Донецького губвиконкому, голова правління Спілки сільськогосподарської кооперації УСРР, голова Київського губвиконкому, голова Київського окрвиконкому.

У спогадах Г. Костюка яскраво згадується виступ Панаса Петровича на ювілеї М. Грушевського 3 жовтня 1926 р.: «Гарний, інтелігентного вигляду, з русявою борідкою клинцем і хвилястим чубом, досвідчений промовець, колишній член Центральної Ради від УПСР, пізніше — опозиціонер, боротьбист, а через 6 років — голова всієї Київщини. Минув той час, коли він, ще зовсім молодий запальний хлопець, бігав коридорами Центральної Ради «у жовтих чобітках», як іронічно про нього занотував десь у свій щоденник Винниченко, і жадібно прислухався до авторитетного голови ЦР. Тепер доля жартівливо ролі поміняла. Колишній авторитет і голова відродженої української держави повернувся з еміграції в ролі тільки скромного вченого-історика, а колишній скромний юнак, що «бігав у жовтих чобітках» у Центральній Раді, тепер уже в поважній ролі господаря не тільки Києва, але й цілої Київської округи. Він прийшов на ювілейне засідання вже як влада, як представник держави і керівної партії» .

Критичними є оцінки тодішнього П. Любченка у щоденниках академіка С. Єфремова. У них неодноразово згадується «генерал-губернатор Київський П. Любченко», «превосходительний Любченко», «помпадур» тощо.

Недоліки загальної освіти голови Київського окрвиконкому систематично вигулькували у його публічних виступах. У вересні 1926 р. він промовляв у Києві на геологічному з’їзді і, за С. Єфремовим, «почав геологів навчати геології і виявив при сій вірній оказії, що для його геологія й археологія — це все одно. «Ви тут, — сказав, — зібралися, щоб нові відкриття в геології освітлити, а в нас в Ольвії теж тепер провадяться розкопки і чимало інтересного знаходять. То колись думали, що геологія наука суха, не інтересна, про всяку старовину, а от тепер радянська влада з геології користується для антирелігійної пропаганди»... І так далі в тому ж таки дусі». У березні 1927 р. на ювілеї уславленої актриси Г. Борисоглібської Панас Петрович у черговий раз «відзначився»: «Говорить Любченко промову. І поміж усякими іншими премудростями раптом іменує ювілянтку: ви, каже, були одною з перших могикан. Резон: скоро бувають останні могикани, то чому ж не бути й першим?».

У 1927—1934 рр. П. Любченко — секретар ЦК КП(б)У. Одночасно з 1933 р. — перший заступник голови Раднаркому УСРР. 1930 р. виконував ганебну функцію «громадського обвинувача» на процесі «Спілки визволення України». На початку 1930-х рр. — один з активних провідників імперської політики Москви в Україні, відіграв керівну роль у колективізації й конфіскації збіжжя у селян, що призвело до голодомору 1932— 1933 рр.

Віддана служба була гідно оцінена. 28 квітня 1934 р. ВУЦВК ухвалив: «Настановити тов. Любченка Панаса Петровича на голову Ради Народних Комісарів УСРР».

Серед першочергових турбот новопризначеного керівника уряду були питання, пов’язані з перенесенням столиці республіки із Харкова до Києва. У «матері міст руських» бракувало приміщень для численних столичних урядовців, тому доводилося навіть переводити на периферію окремі другорядні установи й навчальні заклади. Так, 7 травня П. Любченко підписав закриту постанову РНК «Про асигнування коштів на витрати, пов’язані з переводом учбових закладів з м. Києва до м. Харкова й інших міст». На початку червня відбувся пленум Харківського обкому КП(б)У, на якому П. Любченко обґрунтовував доцільність «перевезення» до Києва другого секретаря ЦК і за сполученням першого секретаря Харківського обкому КП(б)У П. Постишева, а відтак — увільнення цього сталінського посланця  від  керівництва  харківськими комуністами. 13—14 червня 1934 р. все ще у Харкові відбувся пленум ЦК КП(б)У, на якому голова РНК УСРР виголосив доповідь «Про готування і проведення збиральної кампанії».

24 червня 1934 р. до міста над Дніпром переїхали вищі державні й партійні установи УСРР — ВУЦВК, РНК УСРР та ЦК КП(б)У.

Коло турбот українського «прем’єра» обмежувалося назагал народногосподарськими питаннями (важливими і дріб’язковими), оскільки радянська «висока політика» творилася у Москві, слухняним її виконавцем був ЦК КП(б)У, а РНК УСРР, у свою чергу, працював під пильним наглядом політичного керівництва республіки. Про головні напрями урядової діяльності П. Любченка яскраво свідчать самі назви завізованих ним постанов РНК: «Про зміцнення наркоматами дисципліни на своїй периферії» (3 червня 1934 р.); «Про організацію ремонту тракторів» (25 жовтня); «Заключення договорів на 1935 р.» (25 грудня 1934 р.); «Про збільшення фонду зарплатні на 1935 р. в зв’язку з відміною карткової системи по хлібу та деяким іншим продуктам» (11 січня 1935 р.) та ін. 9

27 січня 1937 р. П. Любченко на Надзвичайному XIV Українському з’їзді рад виголосив доповідь «Про проект Конституції УРСР», завершивши її сервілістичною обітницею: «Схвалюючи нову Конституцію УРСР, обранці українського народу, весь український народ дадуть обіцянку великому Сталіну, що ми зробимо все, щоб Українська Радянська Соціалістична Республіка була найкращою перлиною в сузір’ї соціалістичних республік, що творять єдину могутню радянську державу — Союз Радянських Соціалістичних Республік. Ми, живучи за новою Сталінською Конституцією, зробимо все, щоб кордони Радянської України були непорушні, були межею смерті для всякого ворога, який насмілиться їх переступити».

Важко сказати, чи усвідомлював промовець двозначність своєї згадки про УРСР як «найкращу перлину» серед республік сталінської тоталітарної держави. Очевидно, що асоціація «УРСР — найкраща перлина в СРСР» та «Індія — перлина у короні Британської імперії» і — відповідно — некорисне для радянської пропаганди порівняння колоніального статусу обох «перлин» П. Любченку на думку не спадали (з тієї ж причини, мабуть, що примхливо поєднувала в його промовах археологію з геологією й «перших» та «останніх» з «могикан» — тобто за браком належної освіти).

30 січня 1937 р. Надзвичайний XIV Український з’їзд рад затвердив Конституцію (Основний Закон) УРСР. У ст. 39 її четвертого розділу («Органи державного управління УРСР») йшлося: «Найвищим виконавчим і розпорядчим органом державної влади УРСР є Рада Народних Комісарів УРСР».

Серед постанов РНК УРСР, підписаних П. Любченком у 1937 р., такі: «Про план сівби ярих культур та оранки чистих і лупинових парів по колгоспно-селянському сектору на 1937 р.» (29 січня 1937 р.); «Про викладання Конституції Союзу РСР в середній школі» (4 лютого); «Про план сортових засівів, засів і виділення насінників, засів лучних трав, урожайність сільськогосподарських культур, сівбу яровизованим насінням та заготівлі й вивезення місцевих добрив у колгоспах» (9 лютого); «Про план парувальної кампанії коней на 1937 р.» (22 лютого); «Про проведення паспортизації плідників бугаїв, кнурів та баранів у радгоспах і колгоспах УРСР» (7 квітня); «Про підготовку та проведення міжрядного обробітку цукрових буряків і боротьби з шкідниками» (9 квітня); «Про народногосподарський план УРСР на 1937 р.» (5 травня — спільно з ЦВК УРСР) та ін. 12

15 травня 1937 р. П. Любченко приймав іспанську делегацію, котра перебувала у Києві, і мав з її членами тригодинну бесіду, наголосивши, зокрема: «Українські робітники, колгоспники, трудова інтелігенція твердо переконані в тому, що іспанський народ розтрощить фашистів і італійсько-німецьких інтервентів так само, як ми в свій час розтрощили Петлюру, Денікіна, Врангеля і армії іноземних держав, що підтримували білогвардійців». Водночас Панас Петрович дав «вичерпні відповіді» на запитання гостей, розповівши, «як за проводом партії Леніна — Сталіна народилася і зросла Радянська Україна».

П. Любченко обирався членом Президії ВУЦВК і членом ЦВК СРСР. На XVII з’їзді ВКП(б) обраний кандидатом у члени ЦК ВКП(б), на IХ з’їзді КП(б)У — кандидатом, на Х—ХIII з’їздах — членом ЦК КП(б)У. У 1929—1934 рр. — кандидат у члени політбюро, з 1934 р. — член політбюро ЦК КП(б)У. Нагороджений орденом Леніна (1935).

«Межею смерті» для Панаса Петровича став пленум ЦК КП(б)У, який відбувся 29—30 серпня 1937 р. По доповіді С. Косіора пленум розглянув питання «Про буржуазно-націоналістичну організацію колишніх боротьбистів і про зв’язок з цією організацією Любченка П. П.». Розгляд санкціонував Й. Сталін, якому енкаведисти надали відповідні «свідчення» заарештованих колишніх боротьбистів, колег П. Любченка, зокрема А. Хвилі. 30 червня у тривалій промові Панас Петрович категорично заперечив усі висунуті проти нього обвинувачення, але так і не зміг переконати присутніх. З 15-ї до 18-ї години у роботі пленуму було оголошено перерву.

Одразу після перерви й за відсутності П. Любченка пленум ЦК КП(б)У ухвалив: «На підставі матеріалів слідства та очних ставок Любченка з заарештованими учасниками контрреволюційної націоналістичної організації Триліським, Тараном, Войцехівським, Хвилею, Межуєвим, а також на підставі заяви Хвилі на ім’я т. Єжова Пленум ЦК КП(б)У вважає встановленим, що Любченко П. П. не тільки був особисто тісно зв’язаний з керівною групою націоналістичної української контрреволюційної організації, а й входив до складу керівництва цієї антирадянської організації». Така констатація мала наслідком й відповідні «оргвисновки»:

«1. Виключити Любченка П. П. з Політбюро та зі складу членів ЦК КП(б)У.

2. Зняти Любченка П. П. з поста голови Раднаркому УРСР.

3. Поставити перед ЦК ВКП(б) питання про виведення Любченка П. П. зі складу кандидатів у члени ЦК ВКП(б) та про виключення його з рядів партії.

4. Передати справу Любченка П. П. у НКВС».

Тим часом стало відомо, що у перерві між засіданнями пленуму П. Любченко застрелив свою дружину і застрелився сам (існує версія, що Любченків убили енкаведисти).

Ось як відреагував на звістку про смерть «прем’єра» С. Косіор: «Поки ми з вами приймали рішення, Любченко застрелився, підтвердивши тим самим, що ми правильно цю справу розібрали».

2 вересня 1937 р. «Правда» надрукувала повідомлення про те, що П. Любченко наклав на себе руки, «заплутавшися у своїх антирадянських зв’язках і, очевидно, боючись відповідальності перед українським народом за зрадництво інтересів України». Несамохіть газета сказала правду — «антирадянських зв’язків» покійний голова РНК УРСР таки не мав, але інтереси рідної землі, українську ідею Панас Петрович справді зрадив. І самогубство його виглядає (на противагу вчинкові М. Скрипника) радше наслідком кримінальних «розборок» між «своїми», аніж актом громадянської мужності...

Оприлюднення офіційною радянською пресою інформації про загибель керівника уряду УРСР викликало жваву реакцію на Заході. Українське бюро у Лондоні 11 жовтня 1937 р. підготувало огляд «Англійська преса про самогубство Любченка», який містив широкий спектр думок британської преси про цю подію.

Так, за Українським бюро, комуністичний «Дейлі уокер», субсидійований із Москви, «дуже охотно промовчав би цю сенсаційну подію, яка стільки світла кинула на жахливе положення в Совітах, але з огляду на її широкий розголос, мусів і він заговорити про самогубство». Відтак, майже дослівно повторюючи настановчу публікацію у «Правде», цей комуністичний часопис, за Українським бюро, «більшовицьким звичаєм повертає кота хвостом: «Любченко попав в протисовітські тенета і, правдоподібно, з боязні, що буде мусів стати перед лице українського народу (!) і понести відповідальність за зраду Україні (!), поповнив самогубство...» Коментували факт самогубства прем’єра підрадянської України і поважні англійські видання. Так, лондонська «Ньюс кронікл» 3 вересня повідомляла, що П. Любченко упродовж кількох останніх років відігравав «неабияку роль в пятнованню «внутрішніх ворогів батьківщини», які стояли на услугах німецьких тайних агентів». «Дейлі геральд» за 3 вересня вміщувала світлину покійного, коментуючи його смерть таким чином: «Оден з совітських провідників, який ще минулого місяця кричав за винищення всяких зрадників Совітів, сам поповнив самогубство зі страху перед викриттям його протисовітської діяльності».

 

 

 

версія для друку