українська російська англійська
Керівники урядів Української Радянської Соціалістичної Республіки

 

 

 

БОШ

Євгенія Богданівна (Готлібівна)

 

(1879 – 1925)

(керувала урядом:

грудень 1917 р. – березень 1918 р.)

 

Народилася 23 серпня 1879 р. у м. Очаків Херсонської губернії нині Миколаївської області.  Походила з сім’ї німця-колоніста Готліба Майша, який придбав значні земельні угіддя на Херсонщині, і молдавської дворянки Марії Круссер. Три роки Євгенія відвідувала Вознесенську жіночу гімназію.  Під  час  навчання  одружилась із власником невеликої каретної майстерні Петром Бошем. Наприкінці 90-х рр. познайомилась з соціал-демократами і поринула в революційну роботу. В 1901 р. вступила до РСДРП. Після II з’їзду РСДРП визначилась як більшовичка.

Виховуючи двох дочок, Є. Бош одночасно займалася самоосвітою. На початку 1907 р. розлучилася з чоловіком і поселилася в Києві. Встановила контакт з місцевими більшовиками, разом із молодшою сестрою О. Розмирович вела підпільну революційну діяльність. У лютому 1911 р. –  секретар Київського комітету РСДРП(б), зав’язала листування з В. Леніним і Н. Крупською.

У квітні 1912 р. Є. Бош заарештовано. За рік попереднього ув’язнення в Єкатеринбурзькій тюрмі її здоров’я (до цього вона вже страждала хворобами серця і легень) значно погіршилось. Тяжко хвору на сухоти Є. Бош Київська судова палата  засудила до позбавлення громадянських прав і довічного заслання до Сибіру.

Однак у віддаленій Качузькій волості Верхоленського повіту Іркутської губернії, куди прибула Є. Бош на виконання вироку, вона затрималась недовго. Разом з іншим керівником київських більшовиків, що проходив по одній справі з Є. Бош – Г. Пятаковим, революціонерка втекла  через Владивосток до Японії, а потім переїхала до США і врешті-решт – до Швейцарії. На Бернській конференції закордонних секцій РСДРП Є. Бош і Г. Пятаков утворили опозицію В. Леніну, вступивши до так званої «Божійської групи» (за назвою передмістя Лозанни – Божі), до якої входили М. Бухарін, М. Криленко, О. Розмирович. Після загострення незгод між керівниками ЦК РСДРП (головним чином, в оцінці національного питання) Є. Бош і Г. Пятаков переїхали до столиці Швеції – Стокгольма, а потім до столиці Норвегії – Христианії (Осло).

Вернувшись у перші  дні після повалення самодержавства до Росії, Є. Бош і Г. Пятаков доклали значних зусиль, щоб організувати опозицію ленінському курсу на соціалістичну революцію – спочатку в Петрограді, а потім у Києві. Однак після Квітневої конференції РСДРП(б) (Є. Бош була її делегатом) вона перейшла на ленінські позиції. Була обрана головою окружного, потім секретарем обласного комітету РСДРП(б) Південно-Західного краю. Як делегат брала участь у роботі VI з’їзду більшовицької партії.

На той час крайньої межі досяг конфлікт з Г. Пятаковим, секретарем Київського комітету РСДРП(б). Ідейні суперечки призвели навіть до розриву їхніх подружніх зв’язків (вони перебували в громадянському шлюбі). У жовтневі дні 1917 р. Є. Бош перебувала у Вінниці, була одним із керівників збройного повстання проти військ Тимчасового уряду. Брала діяльну участь у підготовці Обласного (крайового) з’їзду РСДРП(б) у Києві (3–5 грудня 1917 р.), який прагнув створити всеукраїнську організацію більшовиків – РСДРП(б)–Соціал-демократія України, увійшла до складу обраного з’їздом головного комітету цієї організації.

Є. Бош була одним з організаторів Всеукраїнського з’їзду рад, проголошення України радянською республікою, формування й налагодження функціонування органів державної влади УСРР. У грудні 1917 р. за її ініціативи делегати-більшовики і представники лівих течій низки інших партій залишили з’їзд рад у Києві, на який прибула велика кількість прибічників ЦР, переїхали до Харкова, об’єдналися там із делегатами III Донецько-Криворізького обласного з’їзду рад і провели 11–12 грудня  I Всеукраїнський з’їзд рад. З’їзд проголосив Україну республікою рад, заявив про її федеративний зв’язок з радянською Росією, оголосив владу ЦР в УНР недійсною, а закони і розпорядження – нечинними. На Україну поширювалась дія декретів петроградської РНК.

Є. Бош стала одним із членів ЦВК рад України – вищого органу влади в проголошеній радянській республіці, який 13 грудня 1917 р. приступив до формування виконавчої гілки влади – Народного секретаріату. Це виявилось нелегкою справою. До суперечностей між «господарями» (харків’янами) і «чужаками» (киянами)  про норми представництва своїх прибічників додався й такий фактор, як істотний брак кадрів відповідної кваліфікації українського походження. Врешті-решт, зійшлися на тому, що претенденти на урядові посади повинні мати передусім високі ділові й політичні якості та бути «по можливості з українськими прізвищами». Оскільки на керівника уряду «щирого українця» не знайшли, було вирішено «голову Ради народних секретарів тимчасово не обирати».

Однак тут же ухвалили, що «народний секретар внутрішніх справ буде об’єднувати роботу Народного секретаріату». Іншими словами, виконуючим обов’язки голови уряду мав стати народний секретар внутрішніх справ. І саме цю посаду 17 грудня  обійняла Є. Бош. Того ж дня ЦВК рад України розглянув низку питань, пов’язаних з діяльністю Народного секретаріату і вирішив «організувати при президії ЦВК відділ управління, який повинен працювати під керівництвом народного секретаря внутрішніх справ». Цією ухвалою додатково підтверджувався статус Є. Бош як фактичного керівника уряду. Отже, вона практично очолювала Народний секретаріат у перший період його становлення і боротьби за владу в Україні проти ЦР та її органів на місцях, в умовах наступу австро-німецьких окупантів. До кінця січня 1918 р. уряд перебував у Харкові, з 30 січня  переніс свою роботу до Києва, на початку березня – до Полтави.

Поспішний і невмотивований переїзд Народного секретаріату до Києва Є. Бош згодом вважала помилковим. Умови для діяльності уряду з багатьох причин значно погіршилися. В обстановці суцільного хаосу, наростання внутрішніх суперечностей, що перетворювалися на склоку, Є. Бош з її діяльною, невгамовною аж до фанатизму вдачею дедалі частіше почала вдаватися до рішучих, різких кроків і рішень. Опоненти стали іменувати її «диктатором», навіть вживати кроки до її ізоляції. Розуміючи це, Є. Бош сама ініціювала передачу своїх організаторських функцій М. Скрипнику, що поводив себе значно поміркованіше.

Є. Бош не згоджувалась без бою залишати австро-німецьким військам Київ, однак її позицію не поділяла більшість колег з політичного і військового керівництва УСРР. Її буквально силоміць евакуйовано з Києва. Було висунуто вимогу заміни її на посаді фактичного голови уряду (мова, звісно, йшла про роль «першої скрипки» в уряді, а не на посаді народного секретаря внутрішніх справ, як це підтвердять наступні події).

Враховуючи зазначене, а також на знак незгоди з підписанням Брестського миру, за яким радянська Росія визнавала мирну угоду ЦР з Німеччиною та її союзниками, Є. Бош 4 березня  склала свої повноваження народного секретаря. Уряд залишився без керівника, у зв’язку з чим цього  ж дня на посаду голови Народного секретаріату обрали М. Скрипника. Остання обставина – додатковий аргумент на користь того, що обов’язки голови, координатора, «організатора» уряду  до того моменту виконувала саме Є. Бош.

Захопившись «лівокомуністичними» поглядами, Є. Бош відмовилась евакуюватись з керівними установами УСРР до м. Катеринослав (нині Дніпропетровськ). Вона стала політпрацівником у групі військ В. Примакова, яка з тяжкими  боями протягом двох місяців відступала з району м. Бахмач (нині Чернігівської обл.) до Мерефи (нині Харківської обл.). Стався новий напад хвороби. Трохи підлікувавшись у містах Тамбов та Липецьк (обидва нині РФ), Є. Бош взяла  участь у роботі I з’їзду КП(б)У в Москві.

За наполяганням В. Леніна і Я. Свердлова Є. Бош направлено до м. Пенза (нині РФ), де вона очолила губком РКП(б). Після загострення ситуації на Південному фронті ЦК РКП(б) відрядив її на Південь Росії.  Вона очолила політвідділ Реввійськради Каспійсько-Кавказького фронту. Від  комуністів  Астрахані  була делегатом VIII з’їзду РКП(б). Потім працювала в Раді оборони Литовсько-Білоруської РСР на посаді особуповноваженого Раднаркому УСРР у прифронтовій з денікінцями зоні.

Хвороба давалася взнаки дедалі частіше, кожного разу на довший термін приковуючи Є. Бош до ліжка. Деякий час вона працювала в ЦК Всеросійської профспілки землі та лісу, Наркоматі освіти, в комісії Центроспілки і Наркомпроду з допомоги голодуючим, в наркоматі робітничо-селянської інспекції.

Уряд не раз направляв Є. Бош на лікування до Грузії, Німеччини, Італії. Там вона почала писати  автобіографію у формі листів до доньок (праця не завершена) і книгу «Год борьбы. Борьба за власть на Украине с апреля 1917 года до немецкой оккупации».

Книга «Год борьбы» вийшла в світ у 1925 р. після смерті авторки (перевидана в 1990 р.). Коли муки від хвороби стали вкрай важкими, Є. Бош покінчила життя самогубством в Москві 5 січня 1925 р.

 

 

 

версія для друку
Анонси
18 грудня відбудеться прес-конференція на тему "Реформа законодавства про судово-експертну діяльність"
У День св. Миколая на Головпоштамті буде відкрито "Пошту Діда Мороза"
18 грудня Мінмолодьспорту та Всеукраїнський центр фізичного здоров’я населення "Спорт для всіх" запрошує на церемонію "Спортивне сузір'я України
18 грудня Міністр юстиції Павло Петренко візьме участь у відкритій дискусії "бізнес-влада", організованою Європейською Бізнес Асоціацією
18 грудня у с. Літки Київської області рятувальники проведуть для дітей зі Сходу благодійну акцію "Святий Миколай принесе радість кожному!"
18 грудня відбудеться урочисте покладання квітів на честь працівників органів внутрішніх справ, які загинули при виконанні службових обов'язків
18 грудня відбудеться відкриття семінару на тему: "Правові засоби захисту інтересів держави Україна у зв'язку з агресією РФ на Сході України та анексією Криму"
18 грудня керівництво Мінімолодьспорту візьме участь у відкритті тренінгу проекту Британської Ради "Активні громадяни"
18 грудня рятувальники розкажуть про основні правила безпечного святкування новорічних свят та наочно продемонструють можливі наслідки ігнорування правил пожежної безпеки