|
Народився
1881 р. на Волині. 1909 р. закінчив екстерном
Володимирський кадетський корпус у Києві. У 1913 р. продовжив
освіту в Київському комерційному інституті, де до 1917 р. працював
на посаді доцента. Входив до УПСР. У подіях 1917 р. активної участі
не брав.
У січні 1918 р. С.
Остапенка включено як економічного радника до очолюваної В. Голубовичем
господарчої комісії української мирної делегації на переговорах у
Брест-Литовському (нині Брест, Білорусія). За рішенням уряду
В. Голубовича 14 березня 1918 р. увійшов до комісії
М. Порша з товарообміну з Центральними державами, яка була утворена при
РНМ УНР і отримала досить широкі повноваження на переговори й підписання
умов. За часів гетьманату П. Скоропадського С. Остапенко від травня
1918 р. працював у складі економічної комісії С. Шелухина при
українській мирній делегації на переговорах з делегацією радянської Росії у
Києві.
29 січня
1919 р. С. Остапенка призначили міністром народного господарства у
складі першого уряду Директорії, очолюваного В.Чехівським. Проте він не
виявив себе досвідченим політиком. В. Винниченко у своєму «Щоденнику»
зазначав розгубленість С. Остапенка під час загрози вступу до Києва
радянських військ, згадував його скарги на військових, заяви про те, що
«більшість офіцерів люди підлі, тупі, аморальні. Нема з ким армїї будувати».
Під час
переговорів з французьким командуванням в Одесі у січні 1919 р. С.
Остапенко залишався далеким від розуміння реальної ситуації і тому після
повернення звідти виявляв щиру впевненість у тому, що «порозуміння з Антантою
добігає щасливого кінця» і що треба лише «скласти новий кабінет з
поміркованіших діячів». Це свідчення належить І. Фещенку-Чопівському,
який у новому уряді С. Остапенка обійняв посаду міністра народного
господарства.
В умовах, коли
провід УНР, залишаючи 2 лютого 1919 р. Київ, усі надії покладав на
продовження переговорів з Антантою, кандидатура на посаду прем’єра колишнього
есера, а на той час позапартійного економіста С. Остапенка, який до того
ж довів свою непохитну орієнтацію на отримання допомоги з боку французького
десанту на півдні, виявилася більш ніж прийнятною. Доручення сформувати нову
РНМ він отримав за наказом Директорії 31 січня 1919 р. 9 Адже
можливість продовження переговорів з Антантою пов’язувалася з відставкою
уряду українського соціал-демократа В. Чехівського, який, як пізніше
писав І. Мазепа, «не відповідав моменту і тому не міг допомогти Директорії
в політичній ситуації».
Формування
кабінету С. Остапенка затягнулося на два тижні. Його затвердженню 13
лютого 1919 р. передував вихід з Директорії 11 лютого українського
соціал-демократа В. Винниченка і передача ним повноважень голови
С. Петлюрі. До кабінету С. Остапенка увійшли переважно представники
ліберально-демократичних партій, в тому числі портфелі отримали
соціалісти-самостійники, соціалісти-федералісти, українські народні
республіканці, галицькі націонал-демократи та радикали, представники СДРП
«Поалей-Ціон».
Цей крок
Директорії значно послабив її вплив у широких масах населення України. Новий
уряд бойкотували як більшовики, називаючи його буржуазним, так і українські
соціалістичні партії. Орган УСДРП «Робітнича газета» 2 березня
1919 р. писала: «Всяке правительство, щоб хоч день продержатись,
мусить обпиратися на якісь громадські групи, на партії. Коли правительству на
чолі з п. Остапенком ні на кого обпертись (і с.-ф. кажуть, що кабінет не
їхній, і н. р., і с.-с.), то дозволимо запитати, на яких таких силах
стоїть п. Остапенко? Що це за незрівнянна і не досягнута на всім світі
політична еквілібристика, яка дає змогу п. Остапенкові разом з 18-ма
міністрами вільно літати в воздусі?» І далі: «Входити в кабінет і разом з тим
одхрещуватись од його політики, хоч тую політику і творять в значній мірі
с.-ф. ... Ті партії, що послали своїх представників у правительство,
відповідальність за політику не несуть».
Тим часом новий
уряд розпочав діяльність з відмови оголосити закон про трудові ради і одночасно
розгорнув акції щодо ліквідації уже існуючих трудових рад та рад робітничих
депутатів як «самочинних і незаконно існуючих інституцій». Робилися спроби
реалізувати адміністративну реформу. Закон, схвалений Конгресом трудового
народу, характеризувався як не до кінця продуманий і такий, що уможливлював
невірне трактування його на місцях. С. Остапенко намагався розширити
компетенцію уряду, добитися невтручання Директорії у діяльність РНМ та
установ останньої. 14 лютого 1919 р. Директорія схвалила прийнятий
РНМ «Закон про порядок внесення і затвердження законів в Українській Народній
Республіці» 15, 19 лютого 1919 р. – «Закон про вибори та
призначення мирових суддів» 16, а 24 лют. 1919 р. – «Закон про
залишення за штатом урядовців і співробітників державних установ, які
залишались на території, зайнятій більшовиками» (вони звільнялися з 1 лютого
1919 р.).
Нездатність
нового кабінету міністрів оволодіти ситуацією дехто з сучасників пояснював
тим, що в умовах швидкої втрати території України з відновленням на її частині
влади рад, постійних переміщень і змін складу уряду С. Остапенка ні
останній, ні Директорія уже не становили єдиного цілого. Частина урядовців
перебувала на переговорах в Одесі, інші разом з прем’єром перемістилися за
Збруч. Розкололася й Директорія, сили якої під час відступу на захід під
тиском радянських формувань танули. В результаті провід УНР безповоротно взяв
«курс на антантівський десант в Одесі». Директорія 17 лютого
1919 р. ухвалила постанову про направлення туди міністра закордонних
справ К. Мацієвича і товариша міністра С. Бачинського з правом
«заключати і підписувати умови згоди з представниками держав Антанти від
імені Директорії УНР». Цього ж дня Директорія доручила голові РНМ
С. Остапенкові налагодити зв’язки з Державним секретаріатом Галичини.
На переговори з
союзниками прем’єр С. Остапенко витратив майже весь лютий
1919 р. і, незважаючи на негативні наслідки, продовжував вести їх і
в березні. 6 березня 1919 р. у Бірзулі делегація УНР складалася з
прем’єра С. Остапенка, генерала О. Грекова, товариша міністра
закордонних справ С. Бачинського та І. Мазепи. У відповідь на
вимоги французького командування делегація оголосила контрумови УНР: визнання
самостійності України й допуск делегації УНР на Мирну конференцію у Парижі,
визнання суверенності Директорії, сприяння соціальним реформам в Україні,
забезпечення повернення їй колоній у Сибіру, Чорноморського флоту, визнання
автономності української армії тощо. Утопічність викладених претензій
очевидна. Але уряд С. Остапенка продовжував вірити в успіх, хоч йому й
довелося залишити Вінницю і податися далі на захід. Міністр закордонних справ
К. Мацієвич на Трудовому конгресі у м. Кам’янець-Подільський (нині
Хмельницької обл.) 21–22 березня 1919 р. оптимістично доповідав про
перспективи переговорів з Антантою. Сам С. Остапенко знову виїхав на
переговори, тепер до Румунії. І це тоді, коли у Кам’янці-Подільському виник
Комітет охорони республіки, перед яким стояло завдання усунути діючий уряд
УНР.
Тим часом в
Україні ширився масовий рух протесту проти курсу Директорії та уряду.
Особливо рішуче вимагали змін українські соціал-демократи, які виходили
насамперед із врахування настроїв у республіканській армії. Адже серед
військових популярні були вимоги порозуміння не з іноземцями, а всередині
країни, зокрема з лівими есерами (комуністами) та лівими українськими
соціал-демократами (незалежними), які очолювали повстанський рух. 10 березня
1919 р. ЦК УСДРП разом з однодумцями передав у м. Проскурів
(нині Хмельницький) Директорії «Доповідну записку» з аналізом ситуації в
Україні. Вони підкреслювали факт відсутності допомоги з боку антантівського
десанту на півдні і вказували на те, що переговори з Антантою, «яка разом з
російськими добровольцями прямує до відновлення єдиної Росії, лише
компрометує ідею української державності в масах українського народу».
Щоправда, припускалася можливість погодження справ з союзними державами в
разі негайного надання ними допомоги урядові УНР у боротьбі з більшовиками.
До УСДРП приєдналася й УПСР.
Все
настійнішими ставали вимоги повернення до уряду соціалістів. Зрештою, 11
березня 1919 р. при Директорії зібралася нарада для обговорення
питання про припинення переговорів з Антантою. Українські соціал-демократи
для зменшення напруги в українському народі вважали корисним тактичним кроком
початок переговорів з більшовиками. Українські есери акцентували увагу на
тому, що республіканські війська «майже без бою відступають головно тому, що
їм доводиться битися з своїми ж братами-українцями». Прем’єр
С. Остапенко змушений був визнати, що «селянин ... не буде ніколи
боротися з більшовиками, бо це не в його інтересах». Посланці галицького
уряду погоджувалися на контакти з радянською стороною лише в разі повного
краху переговорів з Антантою, у що вони не вірили. Член Директорії соціаліст-самостійник
А. Макаренко заявив, що його партія не сприймає російських більшовиків,
але українські більшовики (УСДРП (незалежні)) її не лякають. С. Петлюра
відкидав ідею переговорів як з тими, так і з іншими, вважаючи, що
«український більшовизм – це мильний пузир, який існує лише в такій мірі, в
якій його піддержують російські більшовики». Він вважав можливим продовжити
боротьбу в разі утворення на місцях у згоді з Галичиною трудових рад. Але
проти цього рішуче виступав голова РНМ УНР С. Остапенко.
Прем’єр продовжував
віддавати перевагу зовнішній політиці, незважаючи на складність ситуації
всередині країни. Вже в останні тижні перебування при владі він підписав
постанову, затверджену Директорією 23 березня 1919 р., про направлення
надзвичайних посольств до урядів Кубані, Грузії, Республік Північного
Кавказу. І це тоді, коли вже неможливо було ігнорувати вимоги утворення
коаліційного кабінету з участю соціалістів, а також відповідної зміни
політики і зміцнення фронту.
Зрештою, 5
квітня 1919 р. українські есери на спільній нараді з українськими
соціал-демократами, членами київського Трудового конгресу та представниками
уряду, незважаючи на відсутність прем’єра С. Остапенка, який у пошуках
«союзників» знову перебував на переговорах в Румунії, порушили питання про
відставку його кабінету і висунули ультимативні вимоги щодо визначення
взаємин уряду з Директорією та реорганізації останньої. Після досягнення
певного компромісу С. Петлюра оприлюднив «Маніфест», у якому відзначив
великі заслуги перед українською революцією УПСР та УСДРП і цим мотивував
необхідність передачі саме їм державної влади.
9 квітня
1919 р. з’явився наказ Директорії про припинення діяльності
кабінету С. Остапенка. Того ж дня прем’єром призначили українського
соціал-демократа Б. Мартоса.
Після відставки
С. Остапенко у 1919–20 рр. повернувся до викладацької діяльності, посів
професорську кафедру у Кам’янець-Подільському університеті, читав курси
статистики та демографії, а пізніше займав професорські посади у навчальних
закладах Харкова. В еміграцію не виїхав. У 1937 р. його
заарештовано і розстріляно.
Серед наукового
доробку С. Остапенка насамперед слід згадати праці: «Курс статистики і
демографії» (1920), «Енергетика громадського господарювання за 1913 та 1923
роки» (1925). Протягом усього життя С. Остапенко залишався
економістом-практиком, популяризатором знань, співпрацював у кількох
економічних виданнях, зокрема в журналі «Червоний шлях».
|
